Найпростіше було б припустити, що накопичення економічних проблем рано чи пізно змусить одну зі сторін припинити війну. Історія показує, що цей механізм працює значно складніше. Дослідник Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень RUSI Річард Конноллі звертає увагу, що великі війни рідко припиняються лише тому, що стають надто дорогими. Економічний тиск набуває вирішального значення тоді, коли починає позбавляти державу можливості воювати, спричиняє політичний розкол або загрожує стабільності самого режиму. На його думку, до такого стану росія поки що не дійшла. Економічне зростання сповільнюється, інфляція залишається проблемою, кредити дорогими, бракує працівників, а цивільні галузі поступаються ресурсами військово-промисловому комплексу. Проте держава захищає військові витрати від скорочень, а економіка досі здатна оплачувати солдатів, виробляти боєприпаси та ремонтувати техніку. Це важливе уточнення і для оцінки українських ударів. Їхній результат не варто вимірювати запитанням: «Коли через це впаде економіка росії?». Набагато практичніше дивитися, скільки додаткових ресурсів росії доводиться витрачати, щоб зберігати ті самі можливості для ведення війни. росія тисне на найуразливіше місце України — логістику Українська економіка значно менша за російську, а залежність від зовнішньої торгівлі для неї критично важлива. Саме тому удари по портах можуть мати економічний ефект, що значно перевищує вартість знищеного обладнання. До посилення російських атак через порти Великої Одеси проходило понад 90% українського зернового експорту. У червні Reuters із посиланням на учасників ринку писав, що атаки на порти й судна здатні скоротити щомісячний експорт зерна приблизно на третину. Перенаправити весь цей вантаж на Дунай або сухопутні маршрути неможливо: вони мають меншу пропускну здатність і коштують дорожче. У серпні проблема стала особливо помітною. За даними Міністерства аграрної політики, з 1 до 26 серпня Україна експортувала 1,423 млн тонн зернових, олійних культур та продуктів переробки — приблизно третину потенційно можливого обсягу. Для зерна ситуація була ще гіршою: вивезли 822 тисячі тонн, або близько 21% потенціалу за цей період. Альтернативні маршрути працюють, але саме тут видно різницю між «система не зламалася» і «удар не мав ефекту». Наприкінці серпня біля Сулінського каналу на Дунаї чекали до 70 суден. Реальна пропускна спроможність у напрямку українських портів у певні дні становила лише два-три судна на добу, а простій міг коштувати до 8 тисяч доларів на день для одного судна. За 1–21 серпня Україна експортувала 539 тисяч тонн зерна проти 1,73 млн тонн за відповідний період попереднього року. Отже, зерно все одно можна вивезти. Але довше і дорожче. Аграрій отримує менше, експортер несе додаткові витрати, держава пізніше отримує валютну виручку. Є й довгостроковий ризик. Покупець не обов’язково чекатиме повернення української продукції. На початку вересня Reuters повідомив, що Аргентина йде до рекордного експорту кукурудзи. Серед причин — скорочення українських поставок через проблеми з чорноморською логістикою. Зокрема, аргентинські постачальники нарощують присутність на ринках Північної Африки. Таким чином, втрачена портова спроможність сьогодні може означати ще й втраченого покупця завтра. Україна б’є по паливній системі росії Українська кампанія має іншу логіку. росія має значно більшу економіку, величезну територію, власну нафту і набагато більше можливостей для перенаправлення потоків. Але ця територія одночасно є проблемою: захистити сотні важливих об’єктів, розкиданих на тисячі кілометрів, значно складніше. Найпомітнішим результатом українських далекобійних ударів стали проблеми російської нафтопереробки. За даними Reuters, наприкінці серпня виробництво бензину в росії впало приблизно до 80 тисяч тонн на добу — близько 70% внутрішнього попиту. Дефіцит оцінювався приблизно у 35 тисяч тонн на добу. У низці регіонів повернули обмеження на продаж пального, а росія була змушена збільшувати імпорт бензину та нафтопродуктів. Паралельно скоротився експорт продуктів переробки. За даними KSE Institute, у липні морський експорт російських нафтопродуктів знизився на 31,6% порівняно з червнем — до 1,36 млн барелів на добу, найнижчого рівня за час відповідних спостережень. Через чорноморські порти постачання нафтопродуктів скоротилося на 47%. Загальні нафтові експортні доходи росії за місяць зменшилися на 2 млрд доларів — до 13,8 млрд. KSE пов’язує цю динаміку, серед іншого, з ударами по нафтопереробній та портовій інфраструктурі й запровадженими росією обмеженнями експорту пального. Водночас це не означає, що росія перестала заробляти на нафті. Вона може збільшувати експорт сирої нафти замість продуктів переробки, використовувати інші порти, імпортувати пальне й ремонтувати пошкоджені підприємства. Тому важливий не один успішний удар, а здатність систематично змушувати цю систему працювати дорожче і менш ефективно. Від НПЗ до поля Паливна проблема вже вийшла за межі автомобільних заправок. У липні Reuters описував ситуацію в Ростовській області, де фермери скаржилися на високу вартість дизельного пального під час збиральної кампанії. Одночасно ускладнювався експорт зерна через Азовське море. Для господарств із невеликою рентабельністю подорожчання пального, добрив, праці та перевезень означає не лише менший прибуток цього року, а й менше можливостей купувати техніку та вкладати кошти в наступний сезон. Це важливо з глобальної точки зору, оскільки росія залишається одним із найбільших постачальників зерна на світовий ринок. Але було б неправильно списувати можливі проблеми російського сільського господарства лише на українські удари. На врожай і експорт одночасно впливають погода, ціни, логістика, стан Азовського моря, вартість кредитів та інші фактори. Є й ширший наслідок. Коли росія через дефіцит обмежує експорт дизельного пального, воно зникає вже зі світового ринку. На початку вересня керівники великих нафтотрейдингових і переробних компаній попереджали про дефіцит дизеля протягом наступної зими. Reuters зазначав, що одночасно випали значні обсяги переробки в росії та на Близькому Сході. Тобто ланцюг може простягатися дуже далеко: пошкодження російського НПЗ впливає на внутрішню пропозицію дизеля, це збільшує витрати російського аграрія, скорочує можливості експорту пального і разом з іншими кризами посилює напруження вже на глобальному ринку. Дорожчає не тільки пальне Другий рівень наслідків менш видовищний, але може бути не менш важливим. 11 вересня Банк росії залишив ключову ставку на рівні 14%. Голова банку Ельвіра Набіулліна прямо заявила, що прискорення зростання цін у липні та серпні було спричинене передусім ситуацією на паливному ринку. За її словами, хоча цей фактор може бути одноразовим, він уже впливає на ширше коло товарів і послуг. Саме це стало одним з аргументів для паузи у зниженні ставки. Тут починає працювати економічний мультиплікатор. Менше пального — вища його ціна. Дорожче пальне — вищі витрати транспорту, аграріїв та підприємств. Компанії намагаються перекласти частину витрат на покупця. Інфляція ускладнює зниження процентних ставок. Дорогі кредити стримують інвестиції у цивільній економіці. Зростають й інші витрати. 11 вересня Reuters повідомив, що Банк росії має вкласти 165 млрд рублів у державну російську національну перестрахувальну компанію. Причиною стало, серед іншого, збільшення ризиків атак і диверсій та попиту на відповідне страхування після ударів по економічній інфраструктурі. Це означає, що платити за війну починає навіть підприємство, яке ніколи не було атаковане. Йому можуть знадобитися дорожче страхування, фізичний захист, резервні системи, інший маршрут постачання або додаткові запаси. Економічна дальність удару в такому випадку виявляється значно більшою за фізичний радіус пошкоджень. Але запас міцності росії залишається великим Було б помилкою на підставі паливної кризи робити висновок про близький економічний колапс росії. За перше півріччя 2026 року дефіцит федерального бюджету досяг 5,73 трлн рублів, або 2,5% ВВП, що у 1,7 раза більше, ніж за відповідний період 2025 року. Очікувані річні видатки були збільшені до 45,11 трлн рублів. Але великий дефіцит і висока ставка ще не означають нездатності фінансувати війну. росія має сировинну базу, значні експортні доходи і можливість адміністративно перерозподіляти ресурси на користь військової промисловості. Держава може підтримувати виробників зброї за рахунок цивільних галузей, залучати працівників вищими зарплатами, скорочувати інші витрати й перекладати частину економічних проблем на населення. Саме тому Річард Конноллі з RUSI пропонує оцінювати не стільки ВВП чи комфорт життя населення, скільки конкретну спроможність підтримувати війну: чи вистачає боєприпасів, чи можна платити військовим, ремонтувати техніку і підтримувати роботу військових підприємств. За цими критеріями росія поки залишається стійкою. Отже, українські удари вже створюють відчутні економічні проблеми, але між «створити проблему» та «позбавити можливості продовжувати війну» лежить велика дистанція. Чому Україна досі витримує значно більші руйнування З українського боку ситуація виглядає парадоксально. Економіка України набагато менша, а фізичні руйнування незрівнянно більші. За спільною оцінкою Світового банку, уряду України, Єврокомісії та ООН, прямі збитки станом на кінець 2025 року перевищили 195 млрд доларів, а потреби у відновленні протягом наступного десятиліття оцінювалися майже у 588 млрд доларів. Найбільше постраждали житло, транспорт та енергетика. Лише кількість пошкоджених або зруйнованих енергетичних активів між двома останніми оцінками зросла приблизно на 21%. Потреби транспортного сектору збільшилися приблизно на 24%, зокрема через посилення атак на залізницю та порти. Проте в тій самій оцінці є інша цифра: щонайменше 20 млрд доларів потреб уже були закриті терміновими ремонтами та раннім відновленням житла, енергетики, транспорту та інших секторів. У цьому і полягає ключова особливість української стійкості: росія руйнує інфраструктуру, але паралельно триває її ремонт, заміна або перебудова. Україна також має ресурс, якого не мала б, якби воювала повністю самостійно. МВФ у липні зазначав, що макроекономічну стабільність країни в умовах п’ятого року повномасштабної війни підтримують масштабне й тривале зовнішнє фінансування та відповідна економічна політика. Водночас фонд попереджав, що інтенсивніші повітряні атаки погіршують економічні перспективи. Фактично український економічний тил простягається за державний кордон. Це європейська енергосистема, імпорт пального, фінансування бюджету партнерами, транспортні маршрути через країни ЄС, поставки обладнання і можливість замінювати частину зруйнованих потужностей імпортом. Гонка між руйнуванням та відновленням За роки війни Україна змінила й саму архітектуру частини критичної інфраструктури. Централізовану енергосистему доповнює розподілена генерація. Після атак на морську логістику зростає роль Дунаю, залізниці й сухопутних переходів. Бізнес встановлює генератори, накопичувачі, створює резервні маршрути та запаси. У серпні уряд виділив 35,2 млрд гривень на комплексні плани стійкості регіонів — захист критичної інфраструктури, розвиток розподіленої генерації та забезпечення роботи систем тепла, води й каналізації під час атак. Разом із попереднім фінансуванням на ці заходи спрямували 62,7 млрд гривень. Це не робить Україну невразливою. Навпаки, росія продовжує завдавати величезних матеріальних збитків і може періодично створювати серйозні локальні кризи. Проте кожна успішна адаптація означає, що наступним ударом той самий ефект отримати складніше. Схожа гонка тепер відбувається і в росії. Україна пошкоджує НПЗ — його ремонтують. Наступний удар знову виводить частину обладнання з роботи. росія перекидає ППО, змінює постачання, збільшує імпорт пального, обмежує експорт. Кожне рішення дозволяє системі функціонувати, але потребує грошей і ресурсів. Тому один із найважливіших показників у такій війні — не кількість знищених об’єктів. Важливіше інше: скільки коштує повернути втрачену функцію і як швидко це можна зробити. Електростанцію не обов’язково відбудувати у тому самому вигляді, якщо її потужність можна частково замінити розподіленою генерацією та імпортом. російському НПЗ не обов’язково негайно повернути повну потужність, якщо нестачу бензину можна компенсувати імпортом і забороною експорту. Саме тому війна за тил дедалі більше перетворюється на гонку між темпом руйнування та темпом адаптації. То хто виснажиться швидше? Однозначної відповіді поки немає. росія має перевагу в масштабі. Її економіка більша, вона володіє значними природними ресурсами і здатна тривалий час підтримувати військовий сектор навіть ціною деградації цивільного. Один пошкоджений завод або навіть серія ударів самі по собі не позбавляють її можливості вести війну. Водночас цей масштаб створює власну вразливість. Територія, яку потрібно захищати, величезна. У міру збільшення дальності та кількості українських засобів ураження дедалі більше НПЗ, складів, транспортних вузлів та підприємств перестають бути гарантовано безпечним тилом. Навіть там, де ударів немає, держава і бізнес змушені витрачати гроші на їхню можливість. Україна перебуває у протилежному становищі. Вона має менше власних ресурсів, значно сильніше залежить від зовнішньої торгівлі й уже зазнала колосальних фізичних руйнувань. російські атаки на порти, енергетику та логістику здатні швидко створювати проблеми на рівні всієї економіки. Проте українська система має дві важливі переваги — доступ до ресурсів партнерів та накопичений досвід адаптації. Зруйновану ланку дедалі частіше намагаються не просто відремонтувати, а доповнити іншою, щоб наступного разу наслідки були меншими. Саме тому перемога у війні за тил навряд чи виглядатиме як момент, коли економіка однієї зі сторін раптом «обвалиться». Набагато реалістичніший перелом настане тоді, якщо одна зі сторін почне втрачати можливості швидше, ніж здатна їх відновлювати. Коли пошкоджений завод уже немає чим замінити, альтернативний маршрут переповнений, ремонт триває довше за інтервал між ударами, а ресурсів одночасно на фронт, виробництво і відновлення починає не вистачати. Поки що такого моменту не настало ні для України, ні для росії. Але те, що ще кілька років тому вважалося глибоким тилом, дедалі менше ним є. І поруч із боротьбою за кілометри фронту триває інше змагання — за пальне, електроенергію, транспорт, експортні маршрути, гроші та здатність лагодити зруйноване. У цій війні недостатньо навчитися руйнувати. Не менш важливо змусити противника витрачати на відновлення дедалі більше — і самому відновлюватися швидше. Олексій Дмитренко