Йдеться про долю мільйонів людей. Станом на кінець липня 2026 року тимчасовим захистом у ЄС користувалися 4,43 млн осіб, які виїхали з України. Найбільше їх перебувало у Німеччині — 1,29 млн, Польщі — 953 тис. та Чехії — 395 тис. За роки війни багато хто з них влаштувався на роботу, вивчив мову, віддав дітей до місцевих шкіл і фактично побудував нове життя. Тому завершення тимчасового захисту навряд чи означатиме одночасне повернення мільйонів людей в Україну. Для одних воно стане переходом на звичайний міграційний статус, для інших — приводом повернутися. А мешканці окупованих і прифронтових територій часто взагалі не матимуть можливості повернутися додому. Одного нового статусу для всіх не буде Тимчасовий захист запровадили як надзвичайний механізм. Він дозволив українцям отримати право на проживання, роботу, освіту та базовий соціальний захист без проходження звичайної тривалої процедури надання притулку. 30 липня 2026 року Рада ЄС формально продовжила цей режим ще на рік — до 4 березня 2028 року. Але ще раніше ЄС почав готуватися до його поступового завершення. У вересні 2025 року Рада ЄС рекомендувала країнам створювати для українців можливість переходу на інші законні підстави проживання. Серед них — робота, навчання, освіта, сімейні обставини та передбачені законодавством ЄС статуси для окремих категорій працівників. Одночасно передбачаються програми добровільного повернення та реінтеграції в Україні. Тобто після завершення тимчасового захисту, найімовірніше, не з'явиться єдиної європейської «посвідки для українців». Навпаки, їхнє становище дедалі більше залежатиме від законодавства конкретної держави та звичайних міграційних критеріїв. ЄС також планує використовувати так звані Unity Hubs — центри, де українці зможуть отримувати інформацію як про легалізацію в країні перебування, так і про працевлаштування та можливості повернення в Україну. Польща і Чехія вже показують, як це може працювати У деяких країнах перехід від тимчасового захисту вже фактично розпочався. У Польщі з травня 2026 року українці, які відповідають установленим вимогам, можуть подаватися на спеціальну посвідку CUKR. Вона видається на три роки, дозволяє працювати без окремого дозволу та вести підприємницьку діяльність. Після її отримання людина переходить зі статусу UKR на звичайний дозвіл на тимчасове проживання. Важлива деталь: період проживання за CUKR надалі зараховуватиметься до строку, необхідного для отримання статусу довгострокового резидента ЄС. Водночас разом зі зміною статусу втрачається частина пільг, пов'язаних саме з тимчасовим захистом. У Чехії створено іншу модель — спеціальний дозвіл на довгострокове перебування ZDP. Вона орієнтована передусім на людей, які вже достатньо інтегровані. Серед умов — тривалий безперервний тимчасовий захист, економічна самостійність, житло, медичне страхування та виконання інших вимог. З 1 жовтня 2026 року люди, які раніше заявили про бажання отримати такий статус, можуть дізнатися результати перевірки й розпочати реєстрацію. Ці дві країни демонструють можливий загальний напрямок: після завершення масового захисного режиму право залишатися надовго дедалі більше залежатиме від того, чи працює людина, чи має стабільний дохід, житло, страхування та наскільки вона інтегрована у країну перебування. П'ять років проживання не означають автоматичного постійного статусу Окремий нюанс стосується людей, які виїхали ще у 2022 році. До 2027–2028 років багато хто проживе у країнах ЄС уже п'ять-шість років і може припускати, що цього достатньо для автоматичного отримання постійного статусу. За загальними правилами ЄС це не так. Чинна директива про статус довгострокових резидентів передбачає можливість його отримання після п'яти років законного безперервного проживання, а також за умови достатніх регулярних доходів та медичного страхування. Однак ця ж директива прямо не поширюється на людей, які проживають у державі на підставі тимчасового захисту. Тому саме перехід із тимчасового захисту на інший тип проживання може стати для багатьох ключовим етапом довгострокової легалізації. Конкретні правила при цьому відрізнятимуться залежно від країни. За кілька років «тимчасове» життя стало постійнішим Юридично статус залишається тимчасовим. Але побутова реальність за цей час суттєво змінилася. За даними Єврокомісії, станом на вересень 2026 року 871 тисяча українських дітей і молодих людей уже була інтегрована у національні системи освіти держав ЄС. Високим є і рівень зайнятості. OECD наводить дані, за якими у 2024 році працювали близько 78% переміщених українців у Польщі, 72% у Литві, 69% у Великій Британії та 63% у Чехії. Порівнювати країни напряму потрібно обережно через різні методики статистики, але загальна тенденція очевидна: дедалі більша частина українців інтегрувалася у місцеві ринки праці. При цьому українські переселенці мають відносно високий рівень освіти. За оцінками OECD, приблизно дві третини тих, хто виїхав у 2022 році, мали вищу освіту. Водночас багато хто працює нижче своєї кваліфікації через мовний бар'єр, складність визнання дипломів та відмінності професійних вимог. Чим довше людина живе за кордоном, тим більше таких зв'язків накопичується. З'являються робота, колеги, житло, місцева мова, школа дітей і соціальне оточення. Відповідно, рішення про повернення вже означає не просто дорогу назад, а ще одну повну перебудову життя. Сім'я і житло можуть бути важливішими за роботу Дослідження OECD показує, що на рішення повернутися сильно впливають не лише доходи або зайнятість окремої людини. Важливішим часто виявляється становище всієї родини. Сім'ї з дітьми, особливо якщо вони вже возз'єдналися за кордоном, мають нижчу схильність до повернення. Значення мають навчання дітей, доступ до послуг та соціальні зв'язки. Ще одним ключовим фактором є житло в Україні. Наявність збереженого або придатного до ремонту помешкання суттєво спрощує повернення. Зруйнований будинок, відсутність власного житла або навіть невідомість щодо його стану, навпаки, можуть надовго відкладати таке рішення. Це особливо важливо для людей зі сходу та півдня України. Для жителів окупованих територій повернення додому може бути неможливим Міжнародна організація з міграції у серпні 2026 року дослідила досвід приблизно 1,5 млн українців, які вже повернулися з-за кордону після початку повномасштабної війни. Близько 1,1 млн із них змогли повернутися до свого звичного місця проживання. Але ще 398 тисяч повернулися в Україну і при цьому залишилися внутрішньо переміщеними особами. МОМ також зазначає, що майже троє з п'яти українців, які досі перебувають у Європі, походять із прифронтових або непідконтрольних українському уряду територій. Для мешканця Старобільська, Сіверськодонецька, Рубіжного чи іншого окупованого населеного пункту питання тому часто виглядає зовсім не як простий вибір між Європою та домом. Повернення в Україну для такої людини може означати ще один переїзд у незнайоме місто, новий пошук житла і роботи та фактичний початок життя з нуля вже вдруге. Саме тому дата завершення тимчасового захисту сама по собі навряд чи визначатиме масштаб повернення. Бажання повернутися ще не означає готовності зробити це зараз Різницю між бажанням і реальними планами добре демонструють дані МОМ. За опитуваннями, 91% українських біженців хотіли б повернутися, коли це стане безпечно, але лише 15% мали короткострокові плани зробити це. OECD разом з UNHCR та Brunel University London змоделювали кілька можливих сценаріїв повернення до 2029 року. Це не прогноз, а саме сценарне моделювання. Результат дуже сильно залежить від безпеки: за найбільш сприятливого сценарію модель допускає повернення приблизно 68% українців, які перебувають у Європі, тоді як за продовження нинішнього стану чисте повернення залишається мінімальним. Таким чином, питання «чи хочуть українці повернутися?» мало що пояснює саме по собі. Значно важливіше — за яких умов вони зможуть це зробити. Безпека тут стоїть на першому місці, але поруч із нею — житло, робота, школи, медицина та можливість родини жити разом. Україні ці люди будуть особливо потрібні Для України масове тривале перебування громадян за кордоном створює іншу проблему — дефіцит людей. МОМ із посиланням на оцінки Міністерства економіки України зазначає, що для відновлення та реконструкції країні може знадобитися близько 5 млн додаткових працівників. Дефіцит робочої сили вже посилюють міграція, мобілізація та демографічні проблеми. Водночас мільйони українців інтегруються у європейські економіки. Для держав, де вони працюють, сплачують податки, знають мову і поступово менше залежать від соціальної допомоги, їхня довгострокова легалізація є природною частиною міграційної політики. Так виникає парадокс: чим довше триває війна, тим більше Україні потрібне повернення людей і тим складніше стає переконати частину з них знову змінити своє життя. До 2028 року цей процес лише поглибиться. 2028 рік не стане днем масового повернення Завершення тимчасового захисту, коли воно зрештою відбудеться, не означатиме, що мільйони українців одночасно повинні будуть залишити Європу. Швидше завершиться система, яка надала приблизно однаковий базовий захист дуже різним людям. Після цього їхні шляхи розійдуться. Хтось перейде на дозвіл через роботу чи сім'ю, хтось продовжить навчання, частина може потребувати іншої форми захисту, а частина повернеться в Україну. І вирішальними при цьому будуть уже не лише документи. Для одних головним аргументом стане робота. Для інших — діти, які виросли у європейській школі. Для третіх — стан будинку в Україні. А для мешканців окупованих територій — сама можливість коли-небудь безпечно повернутися саме додому. Тому до 2028 року перед мільйонами українців постане не зовсім той вибір, який існував навесні 2022-го. Для багатьох це буде вже не вибір між «тимчасовим перебуванням за кордоном» і поверненням до колишнього життя. За шість років нове життя може стати постійним, а старого — фізично або соціально — може вже не існувати. Олексій Дмитренко