Першу частину можна прочитати тут Довгий час радянська історіографія цілеспрямовано конструювала міф про Луганщину як про виключно пролетарський, індустріальний регіон, що мріяв лише про радянську імперію. Проте архіви спецслужб, які відкрилися за часів незалежності України, повністю розбили цей пропагандистський фасад. ОУН на сході України та дисидентський рух Під час німецької окупації в роки Другої світової війни на Старобільщині активну діяльність розгорнуло українське націоналістичне підпілля ОУН бандерівського крила. Воно виникло на сприятливому ґрунті, адже похідні групи ОУН, що підпорядковувалися Проводу на Східноукраїнських землях, зустріли тут розуміння та підтримку. Місцеві вчителі, лікарі, агрономи та колишні розкуркулені селяни, які ще пам’ятали жахи Голодомору, радо долучалися до підпільної мережі. Старобільська округа ОУН підпорядковувалася Ворошиловградському (Луганському) обласному проводу, а загальну координацію визвольного руху на сході України здійснював Провід ОУН на Східноукраїнських землях на чолі з Василем Куком. На самій Старобільщині організаційну мережу розгортали повітовий провідник Дмитро Мотриченко, а також активісти в селах округи Іван Сидоренко, Микола Дубовик та вчитель Федір Руденко. Підпільники обрали стратегію тихої ексфільтрації українського життя з-під окупаційного контролю. Вони легалізувалися в органах місцевого самоврядування, забезпечували школи українськими підручниками та створювали хорові й театральні гуртки через товариство «Просвіта». Водночас вони відновлювали роботу споживчих кооперативів, щоб забезпечити продовольством місцеве населення в обхід німецьких реквізицій. Також велася активна антинацистська та антирадянська пропаганда. Зі Старобільська по всьому приайдарському краю розходилися відозви, підпільні видання та листівки, які друкувалися на таємних гектографах. Вони несли безкомпромісні гасла: «Смерть Гітлерові, свобода народам! Сталін – кат українського народу!». Діяльність осередку очолювали місцеві патріоти, які бачили майбутнє краю лише в незалежній соборній Україні. Після повернення радянської влади у 1943 році більшість із них вистежили органи НКВС. Вони були засуджені до 25 років таборів або розстріляні в підвалах Ворошиловградського УНКВС, але ідея українського Сходу вижила. У повоєнні радянські десятиліття характер старобільського спротиву трансформувався, набувши рис інтелектуального, релігійного та культурного протистояння тоталітарній системі. Попри те, що у 1954 році радянська влада ліквідувала Старобільський педагогічний інститут, місто залишалося важливим гуманітарним осередком півночі Луганщини завдяки розгалуженій мережі технікумів та училищ. Саме місцеве вчительство та патріотичне викладацьке середовище виховували покоління, які не бажали миритися з русифікацією. Спротив та саботаж Паралельно на Старобільщині розгорталося релігійне дисидентство, яке стало відповіддю на войовничий радянський атеїзм. Громади баптистів, п'ятидесятників та істинно-православних християн переходили в підпілля, відмовлялися віддавати дітей до піонерських організацій, не брали участі у фальсифікованих радянських виборах та відкрито критикували радянське законодавство. За це лідери громад зазнавали постійних обшуків, арештів та заслань до таборів. Економічний опір регіону також мав свою специфіку. На відміну від промислового півдня Луганщини з його шахтарськими страйками кінця 1980-х років, аграрна Старобільщина десятиліттями чинила тихий селянський саботаж. Люди працювали на радянську систему «для галочки», рятуючи власні господарства від тотального дефіциту. Важливою віхою морального дисидентства наприкінці 1980-х років стала діяльність місцевих краєзнавців та істориків. Вони, всупереч колишнім заборонам КДБ, почали розслідувати правду про Старобільський табір військовополонених, де радянська влада утримувала польських офіцерів перед їхнім розстрілом. Щит Луганщини та безстрашний цивільний спротив Коли у 2014 році розпочалася російська гібридна агресія проти України, Старобільськ став центром українського опору на півночі Луганщини. Саме тут, у прилеглому селі Половинкине, сформувався 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар», названий на честь місцевої річки. Свій перший бій підрозділ прийняв 22 травня 2014 року безпосередньо у Старобільську, знешкодивши групу проросійських бойовиків. У місті розгорнувся великий волонтерський рух: місцеві фермери, підприємці та молодь забезпечували харчуванням і спорядженням бійців «Айдару» та підрозділи Збройних Сил України. Сюди ж евакуювався Луганський національний університет імені Тараса Шевченка та частина обласних державних структур. У лютому 2022 року, через географічну близькість до кордону з рф, Старобільськ опинився в окупації в перші ж дні повномасштабного вторгнення. 2 травня 2022 року старобільчани вийшли на мітинг з українськими прапорами та намагались зупинити колону ворожої техніки, що їхала через місто. 6 березня 2022 року, коли росіяни вже окупували Старобільськ, відбувся ще один мітинг. Люди зібрались біля будівлі місцевої адміністрації, де зняли прапор самопроголошеної «лнр» і повернули на флагшток державний прапор України. Потім пройшли до захопленої росіянами будівлі поліції. Старобільчан не злякала військова техніка окупантів та озброєні солдати. Місцеві співали Гімн України попри постріли росіян в повітря. Під російською окупацією Після встановлення повного контролю над містом російські силовики розпочали цілеспрямовані репресії. Першочерговими цілями для обшуків, арештів та катувань стали ветерани батальйону «Айдар» зразка 2014 року, місцеві волонтери, учасники березневих мітингів та громадські активісти, які допомагали українській армії протягом попередніх років війни. Сьогодні Старобільськ тимчасово перебуває в окупації. Росіяни перетворили місто на свою тилову логістичну базу, де проводять жорсткі фільтраційні заходи, викрадають людей та намагаються русифікувати школи. Але спротив не зник, він просто перейшов у фазу глухої партизанської війни. Він живе у листівках руху «Жовта Стрічка» на стовпах міських вулиць, у прихованих донатах місцевих мешканців на Збройні Сили України через українські онлайн-банкінги під загрозою арешту, у зневажливому мовчанні, яким зустрічають колаборантів у крамницях, та в точних координатах ворожих складів, які старобільчани нишком передають українській розвідці. Історія Старобільщини – це великий літопис незламності. Змінювалися епохи, зброя, прапори імперій, що намагалися приборкати приайдарський край, проте незмінним залишався характер людей, які живуть на цих берегах. Вони вміють чекати, вміють боротися і точно знають: окупанти приходять і йдуть, а козацька земля була, є і буде українською. Спротив триває. Вікторія Пилипенко, кандидат історичних наук