Якщо зібрати в пам’яті Євгена Литвинова загальний пазл міста, перед очима одразу виринають три картини: заходи та сходи сонця і безкраї степи, що розпростерлися за міською межею. Красний Луч його дитинства та юності був типовим індустріальним, шахтарським містом. Дитинство припало на буремні та суворі 90-ті — час, коли у країні не було практично нічого. Але навіть крізь призму років Євген згадує той період із особливою теплотою. «Незважаючи на те, що це були доволі жорсткі часи, вони припали саме на 90-ті — моє дитинство, школу, коли нічого не було. Але я цей час згадую з теплотою, бо я розумію, що і батьки, і загалом суспільство щось намагались для дітей усе ж таки робити», — ділиться він. У місті працювала безліч безкоштовних секцій і гуртків. Уже дорослим, спілкуючись із друзями з інших регіонів, Євген із подивом виявив, що так щастило далеко не всім. У Красному Лучі можна було просто так піти в басейн, записатися на футбол, бокс, шашки чи вчитися конструювати кораблі. Життя вирувало, хоча й мало свій зворотний, тіньовий бік. У місті панував розподiл на так звані «райони», де можна було легко «отримати на горіхи». Проте навіть ця вулична жорсткість підкорялася чітким домовленостям і внутрішнім законам. «Все одно це було якось у межах якихось домовленостей, у межах якоїсь жорсткої, але справедливої поведінки. Особливо нічого не траплялося, окрім легких тілесних, скажу так». Ця школа життя заклала в Євгена базові патерни. Головний із них — відповідальність за кожне мовлене слово. Порожніх балачок вулиця не пробачала: старші чи однолітки могли одразу спитати: «Чому ти так кажеш?», і доводилося відповідати. Тому з дитинства культивувалося правило: пустопорожнє краще взагалі не говорити. Лиманська розрядка та філософія козацької вольниці Абсолютно іншим світом для малого Євгена була Старобільщина. Він виріс в російськомовному шахтарському місті, але щоліта їздив до бабусі та дідуся у село Лиман. Там не було шахтарського диму та міського тиску — панувала природа, річка, перші риболовлі, нічні багаття та пошуки раків разом із сільськими дітлахами. Саме там відбувався його природний перехід на українську мову. Занурюючись у середовище, де спілкувалися зокрема і суржиком, він перемикався. «Я не можу сказати, що я аж сильно змінювався, що це були дві різні людини. Але, умовно, я зрозумів, що є ще якась така цікава історія, де люди розмовляють іншою мовою, схожою на ту, якою розмовляв вдома в Красному Лучі. І це викликало в мене великий інтерес». Євген підкреслює: сама Луганщина ніколи не була шовіністичною. Коли він приїжджав до Лимана і спочатку говорив російською, йому ніхто й словом не докоряв. Потім він поступово переходив на суржик, намагався балакати так, як місцеві хлопці та дівчата, і спілкувався з бабусею та дідусем тією українською, якою міг. Жодного приниження чи шеймінгу через мову чи сільське походження, за його словами, на Луганщині не існувало. Навіть пізніше, під час навчання у виші, коли студенти зі Сватового приїжджали з потужним суржиком, це сприймалося як норма: хтось із часом переходив на російську, хтось ні, але ніхто нікого не принижував. Євген чув історії про те, як десь на Київщині суржик чи українську таврували, але на Луганщині він із таким жодного разу не стикався. На його думку, це специфічний регіон не через вигадані російською пропагандою міфи, а через свою справжню історію: «Це так чи інакше була завжди козацька вольниця. Там були оці козацькі кордони Січі. Більшість знає цю історію: коли князь Долгорукий приїхав податки збирати, йому відрізали голову і сказали, що він, мабуть, трошки переплутав. Загальна концепція луганської вольниці, в принципі, була. Я на неї спираюся». На його думку, російська пропаганда намагається відокремити східні регіони та вигадати «інших людей», але це брехня. В Україні люди всюди мають одну й ту саму жагу до волі та справедливості. Луганщина для Євгена була показовою саме в цьому: люди там вільні у своєму самовираженні. На його думку, вибір російської чи української мови не є визначальним. «Бо можна бути у вишиванці і, скажімо так, робити не дуже прийнятні речі, що на голову не натягнеш». Фундаментом його внутрішньої стійкості став голос бабусі. Вона працювала вчителькою і була майстерним оповідачем. Ненав'язливо та з любов'ю вона розповідала про українську культуру, літературу та історію рідного краю. Якщо батьки уособлювали вимогливість і від них він чекав визнання, то бабуся в дитинстві дарувала йому абсолютне прийняття. Саме це прийняття стало благодатним ґрунтом, який допоміг Євгену згадати коріння після радянського викорінення української культури та нав'язування чужої. У 2022 році голос бабусі ніби повернувся до нього з підсвідомості й став головною опорою, адже коли є повне прийняття, глибинні зміни всередині людини відбуваються набагато швидше. «Ти де? А я на морі»: літо 2014-го, яке змінило все У 2014 році Євген Литвинов працював маркетологом у луганській газеті «Східний Варіант», яка мала і досі має чітку проукраїнську позицію. Він добре розумів ситуацію й щиро сподівався, що «цих бомжів усіх розгонять і все буде нормально». У травні вони з колишньою дружиною спланували відпустку й взяли квитки до Одеси на 12 червня. Це був один із останніх потягів, які виходили з Луганська. Вони їхали просто відпочити на море на тиждень. Проте доля мала свої плани. Незабаром чоловіку зателефонував безпосередній керівник із газети. «Питає: "А ти де?". Я кажу: "Я в Одесі, на морі". Каже: "Ну, можливо, не треба повертатися, бо там із офісів витягли і шантажують журналістів. Не треба". Так я і виїхав. Нічого не було сплановано». З одного боку, такий випадковий розрив став психологічно простішим, бо не лишив жодних варіантів. З іншого — заплющити очі та вдавати, що все добре, вже не виходило, повертатися до Луганська означало добровільно відмовитися від свободи. З його бекграундом роботи в проукраїнському медіа це було надто небезпечно, звідти можна було б вже ніколи не виїхати. Євген згадує, що у місті було чимало проукраїнських людей, але за мовчазної згоди місцевої влади та навали завезених бандитів система не витримала. Чоловік чітко усвідомлює: коли Луганщина знову стане вільною та українською, він поїде туди лише для того, щоб провідати могили рідних, побувати в місцях дитинства і остаточно попрощатися. Ідентифікації Луганщини як домівки більше немає. Є прийняття того, що це важливе місце його становлення, від якого він ніколи не відмовиться. «Перші роки — суцільний жах»: вижити та вкоренитися в Києві Переїзд до столиці виявився надскладним випробуванням. Перші роки в Києві минали у стані постійного жаху, який навіть важко було осягнути. Євген згадує, що квартиру банально не здавали через те, що ти з Луганська, а на тлі кризи 2014–2015 років працевлаштуватися було практично неможливо, соціальні зв'язки доводилося будувати з нуля у чужому місті. «Тому я дуже розумію людей, які не змогли з цим впоратися і повернулися, бо це вимагає дуже багато сил. І я розумію людей, які змогли з цим впоратися і назавжди змінилися на краще чи на гірше. Це було прям важко». Аби остаточно асимілюватися в Києві, набути сенсів і з упевненістю сказати собі: «Так, Київ — мій дім, і звідси я вже точно нікуди не поїду», Євгену знадобилися роки. Це відчуття остаточно закріпилося лише у 2022-му. Повернення люті: 24 лютого 2022 року Коли розгорілося повномасштабне вторгнення, замість страху в Євгена прокинулася чиста, здорова лють: «У мене в 22-му році прокинулась злість на те, що, й… твою мать, знову вся ця еб…, вибачте». Його близький друг працював прикордонником у Біловодську на Луганщині, там, де ворог завдав одного з перших ударів. Дві доби Євген жив у повній невизначеності, хвилюючись лише про те, чи живий той. Коли друг нарешті вийшов на зв'язок і сказав: «Ми під Біловодськом розділили колону і тримаємось», це запустило дію. З 26 лютого Євген включився у волонтерство на повну. Він шукав у порожньому Києві сигарети, тушонку, діставав і передавав термобілизну для прикордонного загону. Ця діяльність несвідомо стала для нього способом порятунку: короткострокові оперативні завдання не залишали часу для рефлексій і паніки. Жодного погодження на поступи, як у 2014 році, більше бути не могло. Цей досвід трансформувався в системну роботу. Бачити непримітних: місія терапевта та допомога тим, хто втратив все Сьогодні Євген Литвинов працює заступником директора благодійного фонду. Напрями його діяльності охоплюють: реабілітацію — фізичну та психологічну допомогу військовим; підтримку дітей — щосезону фонд відправляє за кордон близько 100 дітей полеглих воїнів; тактичну медицину — постачання для війська аптечок, бандажів та спеціалізованих засобів домедичної допомоги (CLS). Паралельно Євген навчається на терапевта й працює з клієнтами-переселенцями. Це завжди важкі, глибинні та болючі процеси. Спираючись на свій 12-річний досвід у маркетингу, Євген свідомо створює у своїх соцмережах простір підтримки для ВПО. Він навмисно використовує влучні мовні звороти та навіть гострі, лайливі вислови, аби пробудити цілісні внутрішні грані людей, щоб вони впізнали себе й відгукнулися. За його словами, головна проблема переселенця — це відчуття власної невидимості, коли люди довкола вважають, ніби нічого не сталося. «Переживання вимушеного переселення за інтенсивністю горя та болю — це десь приблизно як смерть близької людини. Приблизно така інтенсивність цього процесу. А коли ти втрачаєш усе і переїжджаєш кудись, то бачиш, що твоє переживання ніби ніхто не помічає. І це ще більше заганяє тебе кудись у надра свого жаху, і ти там варишся. Тому я подумав, що прийшов час дати змогу бути побаченим і почутим: "Чуваки, я вас бачу, ви такі, і я такий"». Євгену й досі болить буденна фраза, яку він чує в транспорті: «На Різдво плануємо їхати додому до батьків». Вона накриває, бо Різдво — сімейне свято, а в нього та тисяч інших людей цю можливість відібрано. Саме тому для чоловіка неприпустима будь-яка ідея «політичного чи людського прощення» росіян: «Я вважаю, що вони всі мають згоріти в пеклі». Проте Євген переконаний: переселення не ховає людину, воно її трансформує. Набувається розщеплення між тим «я», яке сформувалося вдома, і тим новим “я”, яким доводиться ставати для виживання. Це потребує величезної внутрішньої енергії. Його мета як терапевта — допомогти з'єднати ці грані, аби людина перестала ігнорувати своє справжнє коріння через біль. І якщо перед ним опиниться людина, яка щойно вирвалася з окупації чи зони бойових дій і спитає, як їй жити це нове життя, Євген Литвинов скаже не як психолог, а як людина, яка сама проходила цей шлях: «Я тебе чую, я тебе бачу. І коли буде потреба — можеш звертатися, будемо щось робити». Фото: Фб сторінка Євгена Литвинова Ната Чернецька