Постать Аріфа Багірова відома не тільки у його рідному Сєвєродонецьку, а й за його межами, зокрема його добре знають у Старобільську, адже його культурна і громадська діяльність дуже часто перекликалася зі Старобільськом. До речі, як зізнається сам Аріф, він дуже полюбляє наше місто за його історичну спадщину. Крім того, чоловік неодноразово був гостем і організатором багатьох заходів, що проходили на Старобільщині. І навіть початок повномасштабного вторгнення Багіров зустрів саме у Старобільську. Напередодні війни Багато хто не вірив, що росія наважиться розпочати повномасштабне вторгнення на Україну. Аріф також був з числа тих людей, що навіть уявити собі не могли, що почнеться тотальне винищування українських земель. Чоловік до останньої миті вважав, що діяльність країни-агресора на українському кордоні – не більше ніж тиск на Європу і брязкання зброєю, але 24 лютого все пішло шкереберть і путін все ж таки показав світовій спільноті справжнє обличчя росії. Як ми вже сказали, останній мирний день Аріф зустрів в Старобільську. 23 лютого громадський діяч прибув до міста разом з Дмитром Щебетюком, організатором неурядової організації «Доступно.UA», яка раніше займалася моніторингом архітектурної доступності для людей з інвалідністю, зокрема і в Старобільську. Ввечері того ж дня Аріф разом з Дмитром і ще одним відомим громадським діячем і активістом старобільчанином Сергієм Летучім зустрілися на репетиційній базі Романа Міронова, фронтмена гурту «Конец Июля». Останній мирний вечір хлопці провели за обговоренням особливостей безбар’єрного середовища, а наступний день змінив життя кожного. Початок вторгнення Ранок, 24 лютого, кожен українець запам’ятав на все життя. Герой нашої розповіді не є виключенням. - Мене розбудив Роман і каже: прокидайся, розпочалася війна, - згадує Багіров. – У відповідь промовив йому, що війна вже триває вісім років, але виявилося, що це розпочалось повномасштабне вторгнення з бомбардуваннями, вибухами, смертями, окупацією. Чесно кажучи, я не вірив, хоча і розумів, що щось може статися, але ж не в таких диявольських масштабах, як це відбувається зараз. Після шокуючого пробудження Аріф разом з Романом направилися до домівки Летучого, де залишився ночувати Дмитро, аби допомогти хлопцям зібратися та виїхати зі Старобільська. Зібравшись, чоловіки виїхали до Сєвєродонецька, де саме й залишився герой нашої розповіді, а Дмитро разом Сергієм рушили далі, на Захід. До речі, нещодавно ми вже розповідали історію евакуації Сергія Летучого. Волонтерська діяльність Прибувши до рідного міста, Аріф навіть не розглядав питання евакуації, він відчував, що потрібен Сєвєродонецьку та його мешканцям, що залишилися там. Навіть у мирний час чоловік займався громадською діяльністю та допомагав людям, а з початку вторгнення підтримувати містян потрібно було ще більше, тому евакуацію було відкладено. З початку війни активіст очолив волонтерську діяльність у Сєвєродонецьку. Аріф разом з іншими діячами почали розвозити людям, що перебували у бомбосховищах, їжу, воду, ліки та інші необхідні речі. - Я залишився у місті, щоб не дати загарбникам завдати максимальних страждань сєвєродончанам, - підкреслив Багіров. Напередодні евакуації Росіяни понад три місяці нищили обласний центр Луганщини з усього важкого озброєння, що в них було: авіацією, артилерією, танками... А на останок орки кидали у місто "піхотне м’ясо". За весь цей час Сєвєродонецьк був практично знищений, всі будівлі перетворилися на руїни, засипані попелом та залиті ворожою кров’ю. Жити в таких умовах стало майже неможливо, але наш співрозмовник до останнього залишався у місті і виконував свої обов’язки перед малою батьківщиною. Та врешті решт настав час, коли треба було рятувати власне життя. Першим "дзвіночком" для Аріфа стало відключення мобільного зв’язку. Через це волонтерську діяльність довелось призупинити, бо координуватися, отримувати нові поставки ліків та розвозити все необхідне нужденним стало взагалі неможливо. Активіст відчув, що він не тільки втрачає сенс перебування у Сєвєродонецьку, а й взагалі становиться тягарем для українських захисників, що боронили обласний центр. Незадовго до виїзду в будівлю, де знаходилася квартира активіста, влучив ворожий снаряд. Як наслідок – вибиті вікна та неможливість жити у власній домівці. Крім того вже було добре чути, як на околицях міста, а може вже й в самому Сєвєродонецьку точаться вуличні бої. - Військові мені сказали: Аріфе, тут буде «гаряче», доки не пізно – їдь, - каже Багіров. – Обміркувавши всі варіанти я все ж таки вирішив їхати. Велосипед, що врятував життя Ті, хто знають Аріфа, не здивувалися, що він вирішив рятуватися саме на велосипеді. Ще задовго до евакуації сєвєродончанин знав, що виїжджати з міста буде на своєму залізному другові, адже для нього – це не лише засіб пересування, а й справжнє хобі, що супроводжує нашого співрозмовника протягом 12 років. Чоловік був впевнений, що подужати 70 км до Бахмуту йому вдасться, тому що навіть у мирний час громадський діяч неодноразово приїжджав до Старобільська саме не цих двох колесах. Отже, 21 травня Аріф рушив зі своєї домівки. Він не знав куди їде і що його чекає там, але він був переконаний, що їхати треба. Того дня сєвєродончанин трохи забарився з виїздом. Втім, активіст впевнений, що ця затримка врятувала йому життя, адже саме тоді росіяни обстріляли міст між Сєвєродонецьком та Лисичанськом, і якби Аріф виїхав як планував - міг би стати жертвою «прильоту». Через брак мобільного зв’язку чоловік не знав, що відбувається довкола. Однак він розумів, що навряд деінде на той час було гірше ніж у Сєвєродонецьку. Але опинившись у Лисичанську, зрозумів, що тут ситуація не менш напружена, ніж в обласному центрі і Аріф навіть задумався про повернення. Доленосний вибір Позаду працювала артилерія, авіація, усюди валив чорний дим та йшли бої, попереду картина мало чим відрізнялася. Аріф розумів, що доїхати до Бахмуту означає потрапити до вільної України, а позаду подібних перспектив найближчим часом вже не було, бо орда росіян насідала. Тож, розуміючи, що попереду теж точаться бої, чоловік все одно рушив в напрямку Бахмуту. - Як кажуть, «сімом смертям не бувати, а однієї не уникнути», - промовив активіст. – Тоді я думав, що три місяці якось петляв містом, тому і тут якось впораюся, тим паче, що життя в Сєвєродонецьку за цей час мене все ж таки чомусь та навчило. Того дня на трасі Лисичанськ – Бахмут було особливо гаряче - декілька разів ворожа артилерія наносила удари, відбувались нальоти російської авіації. Втім, вздовж дороги можна було сховатися в кюветі. Це, звичайно, не окоп, але захиститися від вибухової хвилі та уламків Аріфу вдавалося. Поїздку до Бахмуту ніяк не можна назвати легкою, оскільки на шляху до спасіння Аріф був максимально сконцентрованим на навколишньому середовищі, адже розслабитися через ворожі обстріли неможна було навіть на хвилинку, постійно потрібно було крутити педалі і рухатися. Хоча, як зізнається наш співрозмовник, дочекавшись найбільш спокійної миті, він все ж таки зробив невеличку паузу в дорозі. - Тільки-но відновився мобільний зв’язок, я одразу зателефонував батькам, щоб заспокоїти їх, - говорить Аріф. – Ще я подзвонив військовим капеланам, щоб вони молилися за мене. Почуття, що супроводжували нашого героя дорогою, важко описати. Він зазначає, що взагалі нічого не відчував, але одночасно його супроводжували страх і паніка. Через це він був постійно на сторожі. Проте, не дивлячись на всі перепони, найстрашніше вже було позаду, оскільки Аріф все ж таки добрався до Бахмуту. У Бахмуті Першими сєвєродончанина зустріли саме військові, які несли службу на блокпосту на в’їзді до Бахмуту. Звичайно, вони трохи здивувалися тому що побачили, але поставилися з розумінням і пустили Аріфа до міста. Там чоловік знайшов найближчу лавку і сів відпочивати, а також почав обдзвонювати всіх друзів та близьких, аби звітувати, що він вже у безпеці. В Бахмуті рятувальники відвезли нашого співрозмовника до місця, де можна було не тільки відпочити, а ще й смачно попоїсти. З самого початку Аріф їхав в нікуди, але, діставшись Бахмуту, впевнився, що тепер він точно не пропаде. Після декількох днів у Бахмуті наш співрозмовник направився до Києва, де знаходиться і досі. Що далі З початку війни життя нашого героя поступово змінювалося. Він, як і багато інших українців, залишився без домівки і навіть рідного міста, бо росіяни не тільки окупували Сєвєродонецьк, але й вщент знищили його. Аріф зізнався, що й сам змінився, хоча зараз йому важко судити про зміни, однак він вже відчуває, шо став більш цинічним, але й подекуди більш чуйним. Але чоловік вважає, що лише після закінчення війни ми зможемо зрозуміти та оцінити ці зміни, а зараз треба просто жити, адже кожен день може бути останнім. На останок Багіров розповів, що з 2014 року він веде інформаційний опір росіянам і наразі продовжує цю діяльність. Активіст зазначив, що він, як воїн інформаційного фронту, надає всіляку інформаційну підтримку Україні, Луганщині і зокрема Сєвєродонецьку, але в нього є й інші ідеї щодо підтримки нашої держави. - Можливо, завтра запишусь добровольцем, але поки що я затребуваний, як свідок звірств, що скоїла російська армія, - каже Багіров. – Звичайно, в мене є ідеї, як допомагати Сєвєродонецьку, Україні та нашим захисникам. Я планую проєкт, який допоможе зберегти культурну спадщини нашого регіону. Вінстон Черчилль одного разу сказав: якщо в нас не буде культури, то за що ми воюємо? Тому я вважаю, що маю підтримувати культурну спадщину, але про це поки що говорити зарано. Євген Голобородько Фото надав Аріф Багіров Читайте також: Огляд цін в Старобільську Отримуйте новини там, де зручно! Ми в Telegram Ми в Facebook Ми в Instagram Ми в Viber