З самого початку ми не знали, куди нам їхати. Головне для нас було — покинути окупацію та знову відчути ковток свободи. Зрештою ми все ж таки обрали країну — нею була Німеччина. Саме там ми планували почати нове життя. Шлях до Берліну пролягав через Латвію. На декілька діб ми зупинилися в самому серці Балтійської країни — в її столиці. Під час прогулянок Ригою ми помітили, що на багатьох будівлях, у знак підтримки і консолідації з українським народом, майорів державний прапор України. Ми були зворушені, коли побачили ріднесенькі синьо-жовті барви. Місцеві жителі висловлювали теплі слова підтримки нам та нашій державі. Побачене нас надихнуло і ми відчули, що хочемо залишитися в Латвії. З того часу минуло півтора року. У Ризі ми розпочали будувати наше життя — вчимо латиську мову, досліджуємо місцеві традиції, знайомилися з новими друзями і, що найважливіше, продовжуємо кохати один одного, залишаючись опорою і підтримкою в ці важкі часи. Зрештою, ми навіть побралися в Латвії. Відчуття свободи в Латвії Мені здалося, що Латвія — та країна, де ти не будеш почуватися біженцем, адже роботу тут знайти можна, а ось на соціальних виплатах прожити нереально. Тому ми навіть не намагалися їх отримати. Наприклад, мій товариш з Харкова влаштувався барменом у місцевому барі вже на третій день перебування в Ризі. На початку можна працювати без знання місцевої мови. Хоча, безумовно, знання латиської надає безліч конкурентоспроможних переваг. До речі, місцеве законодавство зобовʼязує українців вчити мову. Тож, без неї тут справді нікуди. Але тут над нами немає "клейма біженця". Ми вважаємо себе повноправними членами суспільства. Ми самостійно орендуємо квартиру, сплачуємо комунальні послуги та працюємо. Жити тут непросто, адже вартість оренди та комунальних послуг в Латвії зависока, але поки ми справляємося. Як буде далі — не знаю. У пошуках роботи По дорозі на волю ми розуміли, що скоріш за все нам доведеться шукати роботу в інших галузях. До евакуації Світлана працювала вчителем зарубіжної літератури в одній зі шкіл Старобільська, а я — журналістом в місцевому медіа. Моя дружина дійсно знайшла нову роботу. Вона влаштувалася адміністратором в офісі місцевої компанії. Обійняти таку посаду їй допомогло знання англійської мови. В цілому, дружина задоволена новою роботою. А мені ж пощастило не тільки залишитися в журналістській галузі, а й спробувати дійсно щось нове. Я працював на місцевому телебаченні з командою українських телевізійників. Частина команди — справжні професіонали з України, а я був новачком. До війни мої колеги працювали над великими телевізійними програмами в Україні — "Орел і Решка", "Світ навиворіт" та над іншими реаліті. Для латвійського телеканалу ми зняли один сезон тревел-шоу. У нашій програмі телеведучі з України мандрували Латвією, дізнавалися особливості кожного з регіонів країни, спілкувалися з місцевими та українцями, які залишили Батьківщину через війну. На знімальному майданчику мені довелося виконувати продюсерські та адміністративні функції, іноді ставав за камеру. Досвід хоч і дуже цікавий, але під час роботи я зрозумів, що така діяльність не для мене, адже мені більше до вподоби працювати відеооператором. Згодом мені знову пощастило і півроку я працював оператором на одній латвійській програмі. На жаль, після першого сезону шоу закрилося. Весілля та війна Минулого року ми вирішили одружитися. Тривалий час ми обмірковували над тим, чи варто взагалі одружуватися саме зараз, допоки ми живемо в Латвії, а на Батьківщині продовжується війна, гинуть люди, наші близькі залишаються в окупації. Спочатку ми сподівалися дочекатися закінчення війни та повернутися на рідну Луганщину. Ми мріяли запросити на весілля наших батьків, друзів, але з кожним днем ми все більше усвідомлювали, що мир прийде не скоро, а окупація рідного краю може затягнутися на довгі роки. Надихнувшись історіями одруження військовослужбовців, які, попри скрутні часи наважувалися побратися зі своєю другою половинкою, ми зрозуміли, що наше життя теж продовжується і ми повинні рухатися вперед. Так ми зважилися зробити цей важливий крок. Після розпису ми зустрілися з колегами Світлани. Ми гадали, що вони просто хотіли нас привітати. Але виявилося, що вони підготували справжній сюрприз для нас. Колеги моєї дружини запросили всіх наших друзів, з якими ми встигли познайомитися в Латвії. Саме вони стали нашою опорою в чужій країні — вони підтримували і супроводжували нас з моменту нашого переїзду. Наші друзі зібралися, щоб привітати нас і розділити з нами моменти нашого власного щастя. Недоліки життя в Європі До нашого переїзду в Латвію ми вважали, що європейські онлайн-сервіси "найкращі у світі". Як виявилося, вони відстають від українських вітчизняних продуктів, як мінімуму на 5–7 років. Нам не вистачає зручної пошти та банкінгу, адекватного мобільного оператору, дешевого інтернету та й взагалі будь-яких онлайн-сервісів, які були розповсюджені в Україні. Також наша вітчизняна медицина здається більш зручною. У Латвії черги до лікаря можуть сягати декілька місяців і відвідати медпрацівника раніше просто нереально. Альтернатива — йти до приватної клініки, де прийом на звичайну консультацію може коштувати від 50 євро. Отже, зараз ми живемо в Латвії, допомагаємо нашим військовим, вчимо місцеву мову та сподіваємося, що невдовзі війна закінчиться, а окуповані території будуть звільнені від російських загарбників. Адже найбільше нам зараз хочеться обійняти наших батьків та хоч на хвильку глянути, як там наш будинок в Старобільську. Євген Голобородько Фото з мережі Інтернет