Це історія про втрату дому, психологічні злами війни, розчарування життям за кордоном та незнищенну віру у свою країну. Частина 1. Син фермера: життя, повне планів і праці Село Томина Балка — місце з багатою історією, що виникло ще в середині XIX століття. Назвали його так на честь поміщика Томи, чия садиба стояла біля глибокої балки. «Навколо садиби селилися селяни, які допомагали вести господарство, — так із балки дядька Томи з часом і виросло ціле село», — переказує під час нашої розмови почуті від бабусі розповіді 51-річний Сергій. У радянські роки та за часів незалежності місцевість славилася своїм сільським господарством. Сергій рос у родині, де до землі ставилися з особливою повагою. Його батько Петро був людиною в районі легендарною, одним із тих першопрохідців, які після розпаду радянської системи не побоялися взяти землю й довести, що фермерством можна заробляти чесно. «Мій тато — один із найкращих у Херсонській області, один із перших фермерів, хто довів, що своєю працею можна досягти успіху. Йому за це навіть державні нагороди давали. Я з дитинства звик працювати поруч із ним. Але в будь-якій родині настає момент, коли хочеться стати на ноги самому. Батя є батя, але мені хотілося збудувати власний шлях». Енергії та азарту Сергію було не позичати. Ще у шкільні роки він займався спортом і посідав призові місця на олімпіадах із фізики та математики. Пізніше відслужив в артилерії, а після цього влаштувався до ДСНС. Із рятувальної служби довелося піти через травму ока, але сидіти без діла він не вмів. У результаті повернувся до того, що знав найкраще, — до землі та торгівлі. Свій бізнес він буквально зібрав з нуля: спочатку допомагав літній односельчанці розвозити молоко, а коли тій стало важко займатися цією справою, викупив її та повністю взявся за організацію. «За пів року ми з дружиною Іриною так налагодили процес, що наш сир, сметану та бринзу розбирали за передзамовленнями в Telegram. Я приїжджав на ринок у Херсоні просто привітатися з колегами — вся продукція вже була розписана та розвезена за адресами». Справа набирала обертів, і родина мала великі, амбітні плани. Сергій хотів поставити автоматизовану лінію переробки та завести власне стадо з породистих корів, щоб вибудувати повний цикл і ні від кого не залежати. Усе йшло до того, щоб перетворити невелике сімейне виробництво на стабільний, сучасний бізнес. Але 24 лютого 2022 року перекреслило абсолютно все. Частина 2. Перший ранок війни та організація оборони села Перші вибухи 24 лютого Сергій почув рано-вранці, коли вирушав звичним маршрутом збирати молоко. Село Томина Балка розташоване на височині, і того ранку стовп чорного диму над аеродромом у Чорнобаївці було видно звідти як на долоні. «Бачу — піднімається чорний дим. Я бігом повертаюся додому, дівчата мої ще сплять. Я кажу: "Іро, вставайте, війна почалася". Вона зі сну не вірить, думає, жартую. А потім увімкнули телевізор і все стало зрозуміло. Я одразу сказав: "Швидко збираємо всі документи в один пакет, гроші, найцінніше. Поживемо — побачимо"». У перші дні війни російської техніки в селі ще не було. Окупанти захопили Антонівський міст і попрямували в бік Миколаєва, водночас розповзаючись усією Херсонщиною. У Томиній Балці тим часом жителі почали організовуватися своїми силами. Сергій разом із місцевими мисливцями та хлопцями, з якими ще недавно грав у футбол, приготував близько двох десятків пляшок із «коктейлями Молотова». «Біля кожної балки та під мостами виставили пости, організували нічне чергування — по чотири людини на кожну вулицю, щоб запобігти мародерству та зустріти ворога. Ми вірили, що росіяни до нас не дійдуть, що їх зупинять на підступах. Але реальність виявилася страшнішою: фронт зім'яли, і ворожа техніка почала розповзатися районами», — згадує Сергій. Частина 3. Навідник під прикриттям, зачистки та ризикований прорив Слідом за колонами регулярної армії рф, що пройшли повз, село окупували бойовики з так званої «днр». Пізніше туди зайшли підрозділи росгвардії, після чого почалися адресні зачистки та фільтраційні заходи: окупанти ходили дворами, шукали ветеранів АТО, перевіряли телефони та влаштовували обшуки. На в'їздах до села виросли блокпости, а на ключових висотах розташувалися спостерігачі та снайпери. Обстановка в селі загострювалася з кожним днем. Окупанти розпочали систематичні перевірки, перетворюючи життя жителів на постійне очікування арешту. «В один із днів виїжджаю на вулицю в тумані — і впираюся в БТР. З машини висипають солдати в повній екіпіровці та йдуть штурмувати кожну хату. Заходять у двір, перевіряють документи. А в мене зять Саша — кадровий військовий, морський піхотинець 36-ї бригади, який на той момент уже перебував в оточеному Маріуполі. Дочка Олена на зв'язку з ним, у будинку лежать його нагороди, парадна форма, документи», — згадує Сергій і закурює чергову цигарку. Родину врятувала лише миттєва реакція. Поки окупанти просувалися вулицею, донька Сергія та його дружина встигли сховати найнебезпечніші докази. Частину речей довелося спалити просто у дворі, а військові нагороди зятя — закопати в надійному місці. Пізніше, вже після деокупації Херсонщини, ці медалі за переданими координатами викопали українські військові та повернули родині. Навіть перебуваючи під прицілом автомата, Сергій не міг мовчати й спробував заговорити з окупантом: «Стоїть цей росіянин із кулеметом, я до нього заговорюю: "Чого прийшли?". А він мені на повному серйозі: "Ми прийшли вас від бандерівців рятувати й владу вам міняти". Я йому кажу: "Та в нас тут зі збройних троє мисливців на все село, а владу ми й так міняємо на виборах. Кого ви тут рятуєте?". Але в них у головах повна прошивка. А слова "Азов" чи "36-та бригада" діяли на них як тригер: пальці на автоматі починали тремтіти, очі наливалися кров'ю». Незважаючи на смертельну небезпеку, Сергій разом із кількома місцевими почав збирати й передавати інформацію про переміщення ворога. «Перебуваючи там, ми з хлопцями не могли просто сидіти. Ми щодня зливали координати їхньої техніки, складів і штабів нашим військовим. Пам'ятаєте легендарну Чорнобаївку, де їх накривали раз за разом? Оце була робота таких самих простих людей на місцях, які передавали точні дані. Ризик був абсолютним: знайдуть телефон із координатами чи запідозрять — розстріл на місці без суду». Із приходом підрозділів росгвардії кільце остаточно стиснулося. Зрозумівши, що їх ось-ось вирахують, родина ухвалила рішення прориватися. Насилу заправивши автівку, вони видалили всю інформацію з телефонів і виїхали в бік підконтрольної Україні території. Проте все вирватися з окупації вдалося далеко не одразу — лише з четвертої спроби. Сергій згадує цей момент: «Їдемо в колоні, з боків стоять їхні снайпери й дивляться просто в лобове скло. У салоні тиша така, що чути, як пульс б'є у скронях. Назад дороги не було: або проїдемо, або там і залишимося. І ось виїжджаємо на наш блокпост. Бачимо український прапор. Підходить наш боєць, бере документи, дивиться в мій паспорт і посміхається: "О, Король, однофамілець!". У мене в цей момент сльози з очей бризнули. Тільки тоді я зрозумів — ми вирвалися, ми живі». Частина 4. Чотири дні за кермом, іспанська «маньяна» та допомога фронту Вирвавшись з окупованого регіону, родина Сергія ухвалила рішення евакуюватися до Європи. Після чотирьох днів майже безперервної їзди через Польщу та Німеччину вони дісталися іспанського міста Сарагоса, де жили родичі. Життя в евакуації принесло цілком нові й несподівані відкриття, особливо для людини, яка звикла все життя працювати на своїй землі. «В Іспанії якщо людина має землю, вона вважається чи не королем, — ділиться Сергій. — Тобі відкриті кредити, повага повна. Я сидів там і думав: Господи, якби мої гектари херсонської землі перенести в Іспанію, я був би тут офіційним багатієм! Але на ділі європейський "рай" виявився зовсім не таким, як його малюють на картинках». Після звичного українського ритму роботи Сергій не одразу зміг пристосуватися до місцевої бюрократії та неспішного життя. «Так, пальми, красиве море, чисті вулиці. Але їхній менталітет — це нескінченна сієста та "маньяна". Ніхто нікуди не поспішає, будь-які документи оформляються місяцями. Я одразу пішов працювати, бо не звик сидіти на допомозі. І майже всі зароблені гроші відправляв в Україну: волонтерам, на дрони, на індивідуальні збори для пацанів на передовій. Ти сидиш у безпеці під пальмою, а твою землю палять, — як можна не допомагати?» — згадує той період Сергій. Однак головним випробуванням стало зовсім не оформлення паперів, ставлення керівництва до працівників, із яким Сергій категорично не хотів миритися. На новій роботі Сергія швидко помітили: за працьовитість і хватку йому навіть запропонували підвищення до бригадира на заводі. Єдиною умовою було вчити мову. Однак ілюзії розвіялися, коли він придивився до ставлення керівництва. «Я подивився, як там ставляться до людей, які вже знають мову та вкалують роками — все одно паплюжать за спиною й вважають людьми другого сорту. Зрозумів, що справа взагалі не в мові. Гнути спину заради такого ставлення я не звик. Як я ставлюся до людей із повагою, так і до мене мають ставитися. Терпіти це далі я просто не захотів». Загалом Іспанія та друзі Сергія дуже допомогли його родині, але «такої країни, як Україна, немає ніде», — зізнається наш герой. Частина 5. Зять у полоні, королівське ставлення та диво після шпиталю Під час перебування в Іспанії родина пережила найважчу історію та головне диво цієї війни. Зять Сергія, 26-річний Олександр, який захищав Маріуполь у складі 36-ї бригади морської піхоти, потрапив у російський полон. Саша пройшов крізь справжнє пекло. Після обміну його доставили до Запоріжжя. Живого місця на хлопцеві не було — лікарі буквально збирали його по частинах. Знадобилася термінова та вкрай складна реабілітація за кордоном, організацією якої займалися Сергій, донька Олена та волонтери. Сашу та ще кількох поранених вивозили спеціальним військовим бортом Іспанії, який доставляв в Україну боєприпаси. Коли хлопця доставили до військового шпиталю, іспанський король Філіп VI особисто прийшов до нього в палату. Потиснув йому руку, подякував за стійкість і висловив глибоку повагу до українських воїнів. Сергій згадує: «А через деякий час сталося диво. Моїй доньці на початку війни казали, що вони не зможуть мати дітей. Але моя донька в Іспанії народила здорову дитину, нашу онуку Даяну! Коли я взяв її на руки, я зрозумів: ось заради цього ми й тримаємося. Нашу націю неможливо зламати». Частина 6. Попелище замість дому та платіжки Поки родина перебувала за кордоном, лінія фронту на півдні змістилася, і рідна Томина Балка перетворилася на постійну мішень для ворожої артилерії та безпілотників. У будинку батьків Сергія довгий час стояли українські військові, які підтримували там порядок. Але війна підібралася занадто близько. «У селі із сотень жителів залишилися пара людей. Здебільшого ті, хто й до війни безпросвітно пив, їм просто нікуди йти, — зітхає Сергій. — А наш рідний дім батьків... Спочатку прилетів один FPV-дрон, вибив двері та вікна. А слідом другий дрон влетів просто всередину хати й випалив усе вщент». Однак навіть після знищення житла рідне село нагадує про себе в найнесподіваніший спосіб. На телефон Сергія продовжують надходити сповіщення від комунальних служб. «І на тлі цієї трагедії починається справжній бюрократичний абсурд. Мені на телефон продовжують приходити платіжки за світло та газ! Ми в молодості всім селом скидалися, своїми руками ці труби в землю закопували, провели газ у Томину Балку. А тепер мені надсилають рахунки за "доставку газу"! Яка доставка?! Кому ви його доставляєте — згорілому попелу?! Це не просто недбалість, це знущання з людей, які втратили все». Частина 7. Зі Львова до Одеси: психологія за кермом і біль за армію Згодом Сергій повернувся в Україну. Спочатку він зупинився у Львові й почав таксувати там. Але пізніше його потягнуло ближче до рідного півдня. Так він перебрався до Одеси. Місце роботи знайшлося швидко, а з новим роботодавцем пощастило з перших днів. «В Одесі влаштувався в таксі. Наймач у мене чудовий, сам колишній військовий, учасник АТО. Ми швидко знайшли спільну мову. Коли мені треба поїхати на море чи перевести дух, я кажу: "Начальнику, мені потрібен вихідний". Він без питань: "Їдь, відпочинь". Коли ставлення людське, то й працювати хочеться на совість». Однак щоденна робота на вулицях міста приносить не лише заробіток, а й важкі думки. Спостерігаючи за тим, що відбувається з вікна автомобіля, Сергій болісно переживає події в суспільстві. «Те, що я бачу на вулицях Одеси щодня, витягує душу. Ситуація з ТЦК зламала довіру. Згадайте 2022 рік: люди стояли у величезних чергах! Я сам двічі приходив, мені казали: "Ти поки не потрібен, чекай". А зараз людей силою висмикують із машин, виломлюють двері. Це робиться ніби спеціально, щоб викликати в народу ненависть до людей у формі». На думку Сергія, вихід із цієї кризи полягає в кардинальних змінах в управлінні армією та очищення тилу. «Армії необхідний тотальний аудит і жорсткі реформи. Старих генералів і тиловиків потрібно звільняти без вислуги та пенсій! А на ключові посади треба ставити молодих, обстріляних бойових командирів. Вони пройшли пекло, знають ціну людського життя й зможуть перебудувати систему». Частина 8. Місія «дати людині надію» За кермом таксі Сергій став мимовільним психологом для містян і гостей міста. У поїздках Одесою він знайшов свою невелику цивільну місію. Власне, так ми з ним і познайомилися. «У машині в мене немає камер, тільки дзеркало заднього виду. Я дивлюся на пасажирів: сідає людина — похмура, чорніша за тучу, вся у своїх кредитах, страхах, новинах. А я починаю ненав'язливо, по-простому розмовляти. Кажу: "Посміхніться! Життя триває, ми живі, а отже — вже перемогли". Минає 10–15 хвилин поїздки, людина видихає, посміхається й виходить із машини зовсім з іншим настроєм. У цей момент я розумію, що день минув не даремно. Моя робота сьогодні — дати людині хоча б краплю надії». Частина 9. Життя одним днем і віра в перемогу На запитання про те, чи будує він довгострокові плани, чи планує відновлювати будинок на Херсонщині або відкривати новий бізнес, Сергій відповідає з мудрою стриманістю людини, яка пройшла крізь вогонь. «Загадувати на роки вперед у нашій ситуації — дурість. Я живу одним днем. У дитинстві я дуже хотів стати льотчиком, ця мрія так і залишилася в душі. Так і з будинком: його немає, але пам'ять про нього не забрати нікому. Мрія в усіх нас зараз одна — щоб закінчилася війна. І закінчилася виключно нашою перемогою. А коли настане мир, прийдуть хлопці з фронту, повернемося ми, і разом почнемо по цеглині відбудовувати свою землю. Головне правило, яке я засвоїв за ці роки: які б випробування не випали на твою долю, не ламатися зсередини. Якщо ти не зламався всередині — ти вже переміг». Ната Чернецька