Останній рік перед великою війною Старобільськ зустрів озлобленим через пандемію коронавірусу та пов’язані з нею обмеження. Анатолія це торкнулося напряму: до епідемії він як підприємець працював на субпідрядах, встановлював металопластикові вікна й двері в тутешніх школах та садочках. Навесні 2021 року один з основних проєктів згорнули, і чоловік залишився без роботи. Рятунком став дзвінок знайомого, який розповів про вакансію в оргвідділі Старобільської районної адміністрації. На свої 34 роки Анатолій абсолютно не цікавився політикою, проте робота була потрібна. Аби дихати вільніше, він паралельно розвивав власну справу - займався ремонтом комп’ютерної техніки та виробництвом реклами. Буквально перед новим, 2022 роком вони з дружиною за два дні намотали тисячу кілометрів дорогами Луганщини, аби змонтувати вивіски зі шрифтом Брайля на будівлях пенсійних фондів. 24 лютого о пів на шосту ранку Анатолія розбудив дзвінок тодішнього першого заступника голови РДА Володимира Череватого: «Збирайся, приїжджай на роботу. Почалася війна». Чоловік згадує, як в адміністрації панував тотальний хаос. «Усі ці розповіді про якісь "спеціальні секретні конверти" з інструкціями виявилися повною нісенітницею, — каже Анатолій. — Ніхто не був готовий до евакуації. Працівники збирались поспіхом, кидаючи документи й техніку». Оскільки Анатолій відповідав за комунікацію, на залишках інтернету публікував в соцмережах номери екстрених служб та іншу інформацію від РДА. Окупація та мітинги голіруч 25 лютого росіяни обстріляли багатоквартирний будинок та СТО в Старобільську. Спершу родина через наївність переховувалася у звичайному погребі під підлогою будинку, в якому мешкала. Вже згодом Анатолій усвідомив, що це смертельна пастка: якби в будівлю поцілили, їх би просто поховало під руїнами. А вже 2 березня старобільчани самоорганізувалися і вийшли на перший мирний протест проти окупантів, до якого приєднався й Анатолій. Спочатку протестувальники зібралися на головній площі міста, потім колона з понад сотні людей із державними прапорами, патріотичною музикою та гучномовцем рушила вулицями до Стели 300-ліття Старобільська. Водночас з’явилась інформація, про рух ворожої техніки неподалік, і активісти вирішили голіруч блокувати її просування. Натовп кричав у обличчя солдатам, що їх тут не чекають. «Ті перші підрозділи ще не були запеклими звірами, — каже Анатолій. — Але за десяток хвилин після зупинки колони підлетів командирський броньовик "Тигр" із кулеметом. Звідти вискочив російський офіцер, вихопив із маси людей Семена Старокожева, який працював у районній раді айтішником, штовхнув його обличчям до стіни будинку та імітував розстріл, випустивши чергу холостими патронами». Далі росіянин віддав наказ чавити протестувальників, і люди відступили. Згодом місто занурилося в остаточну окупацію. Керівництво наказало Анатолію сидіти вдома, адже він засвітився на мітингу. Але потрібно було рухатись: купляти продукти, закривати замовлення перед замовниками по роботі.Виїжджаючи на велосипеді, чоловік із заціпенінням спостерігав, як окупанти літають вулицями на новеньких українських поліцейських машинах та автівках швидкої допомоги: просто поверх державних гербів нашвидкуруч балончиком намалювали літери «Z». Це був маркер: у місто зайшли грабіжники. «Росіяни самі були перелякані, — розповідає чоловік. — Вони ходили по двоє-троє, тримаючи автомати, а очі бігали на 360 градусів». Родина чітко усвідомлювала, що саме несе із собою «рускій мір» і що не буде швидкої деокупації. Останньою краплею став страх репресій, який згодом підтвердився: влітку, коли родина Анатолія вже виїхала, до їхнього будинку дійсно прийшли з обшуками. Дорога крізь ворожі блокпости та ДТП Практичну частину евакуації взяла на себе дружина Вікторія: вона намагалась роздобути бензин, чоловік визначив ключові точки маршруту та займався комунікацією з волонтерами й держслужбами в місцях зупинки. Виїжджати вирішили 13 березня за перевізниками. «Нам порадили обв'язати дзеркала білими ганчірками, наклеїти написи "Діти", — згадує Анатолій. — За кермо сіла дружина». Перед самою дорогою Анатолія поспіхом підстригли та поголили: чоловік боявся, що через деталі зовнішності його впізнають на блокпостах за орієнтуваннями з мітингу. Дорогу до Куп’янська та трохи далі на той час контролювала регулярна російська армія. Найсильнішим емоційним потрясінням став під’їзд до Харкова, коли після двох тижнів в окупації і десятка перевірок на блокпостах вони нарешті побачили українські прапори. За словами Анатолія, коли вони з дружиною почули рідну мову, їх обох почало трясти від пережитого. Кінцевою точкою мав стати Тернопіль. На третій день дороги, на трасі за 40 кілометрів після Вінниці, сталася аварія. Попереду позашляховика з київськими номерами різко загальмував «Жигуль», у якого не працювали стоп-сигнали. Киянин встиг зупинитися, а от стара й перевантажена машина Анатолія «наздогнала» джип, подряпавши бампер іномарки. Власник постраждалої автівки вискочив і почав кричати, вимагаючи негайно віддати гроші за франшизу за страховкою, та викликав поліцію. Фінансів родина в той момент не мала. Коли приїхали правоохоронці, вони оцінили ситуацію, відвели киянина вбік і роз’яснили: «Якщо ми зараз складемо протокол, цю розбиту машину біженців ми маємо забрати на штрафмайданчик. Ви розумієте, що з цими людьми та дітьми буде на трасі?». На відкладений платіж чоловік не погоджувався, на порятунок прийшла подруга дружини, яка змогла перерахувати необхідну суму. Проте від удару на дні бака перемішався осад і забив паливну систему. На допомогу прийшли українські військові, які були неподалік. Вони підштовхнули авто, воно завелося, «прочихалося», і родина таки дісталася Тернополя. Адаптація, волонтерство та повернення до професії Оселитися в гуртожитку одного з училищ старобільчанам допомогла тернопільська активістка Ніна Мацюк. З нею родина познайомилась раніше через старобільського активіста та музиканта Сергія Летучого та проєкт «Будуємо Україну разом». Наступного дня після приїзду чоловік пішов до місцевого ТЦК і став на облік: «Це був той іще квест через шалені черги, але я знав, що так треба». Грошей родина не мала взагалі, адже РДА через окупацію району тимчасово була паралізована. Тоді подружжя домовилось так: хто першим знаходить роботу, той заробляє, а інший стає нянькою для дітей. Ситуація ускладнювалася тим, що старша донька дружини має аутистичний розлад, а спільній молодшій тоді було всього три з половиною роки. Дружина влаштувалася дистанційною журналісткою, тому Анатолій днями гуляв із дітьми містом. Проте випробування евакуацією остаточно підірвало шлюб, проблеми в якому почалися ще до війни. Невдовзі дружина забрала дітей і переїхала в орендовану квартиру. Анатолій залишився в гуртожитку сам, але також знайшов роботу - пішов працювати на виробництво пластикових штукатурних кутиків. Гарував у три зміни, з серпня по жовтень, доки не повідомили про відновлення роботи Старобільської РДА. Ще деякий час Анатолій поєднував роботу на підприємстві та в РДА через затримки виплат, але головне було в іншому. «Коли наприкінці осені 2022 року хаос у вищих ешелонах влади Луганщини нарешті впорядкували, я зміг повернутися до державної служби й до своєї професії. Саме тоді я вперше відчув, що знову повертаюся до себе». Чоловік орендував квартиру, налаштував побут. Також порівну розділив виховання доньки з колишньою дружиною. Паралельно з роботою Анатолій увесь свій час і сили віддавав волонтерству, допомагав роздавати продуктові набори переселенцям у місцевому гуманітарному хабі, долучався до гуманітарних місій на Миколаївщину та Київщину, де збирав інформацію для міжнародних донорів про умови життя та потреби жителів прифронтових та деокупованих населених пунктів. Зараз чоловік дистанційно працює в Біловодській селищній військовій адміністрації, яка релокована до Рівного. Він відповідає за комунікаційний напрям і цифровізацію: веде офіційні сторінки, моніторить інформацію з окупованих територій, тримає зв'язок із земляками, очно або дистанційно налаштовує комп’ютери та оргтехніку. Болючі розриви та мовний вибір Ще одним болючим етапом став повний розрив із рідною матір'ю, яка залишилася в окупації. Анатолій зрідка телефонував їй, розмовляючи суто про побут. Але восени 2025 року стався злам. 19 листопада в Тернополі під час масованої атаки одна з російських ракет поцілила в житловий будинок поруч із тим, в якому жив Анатолій. Чоловік вискочив на вулицю і побачив завали, з-під яких кричали люди. Потім тривалий час працювали рятувальні служби, а буквально на очах діставали тіла вбитих дітей. В один із наступних днів після атаки, перебуваючи у стані глибокого шоку, Анатолій набрав маму, щоб розділити цей біль. «А вона слухала-слухала і каже: "Ой, ну давай не будемо про це говорити. Розкажи краще, яка у вас там погода". Мене наче ножем одрізало. Я відповів: "Я більше з тобою не розмовлятиму"». З того дня спілкування припинилося. «Хоч я і розумію, що дзвінки прослуховуються рашистами тощо, але ігнорувати або приймати таку зворотну реакцію неможливо, — констатує Анатолій. — Коли рідні люди не здатні розділити твій біль, не варто триматися за них лише через кровний зв'язок». Переїзд поставив і мовне питання. Родина приїхала російськомовною. Та, як зазначає, Анатолій, любов до української йому прищепили ще зі школи. Згодом, після початку війни, у 2018 році, він з другом домовився вести листування українською, також у Старобільську відвідував курси в обласній бібліотеці. У Тернополі ж певний час розмовляв українською «назовні»: «Російська мова в побуті була ілюзорним шматочком затишного дому, якого більше немає». Згодом повністю відмовився від російської, і давно мислить солов’їною. Сьогодні Анатолій виступає за лагідну українізацію, розуміючи, що на сході українське коріння випалювали поколіннями. Так, він не забороняв доньці розмовляти російською, але не перемикався з української та пропонував альтернативу російським ютуб-каналам, пояснював вплив росіян на життя українців. «Одного разу донька Саша прийшла з дитсадка, це вже була старша група, й зазначила: «Тату, я хочу і вдома розмовляти українською». Для чоловіка це стало великою радістю. Мрії про повернення до Старобільська залишилися в минулому. Після виїзду з окупації та повернення до роботи, були думки повернутися «додому». Але з часом настало розуміння, що багато людей, з якими Анатолій спілкувався чи мав справи, виїхали та асимілювалися в інших містах: «Частину нашої культурної спадщини рашисти знищили, наприклад парк. Друзі, близькі рідні повиїжджали, а судити для себе людей, що жили в окупації, не маю бажання». Інший чинник суто сімейний — донька, яка осіла в Тернополі. «Дитина це мій абсолютний орієнтир у житті. Коли я звернувся до психіатра через повне вигорання і мені діагностували клінічну депресію, саме донька «змушувала» мене щоранку вставати з ліжка й рухатися далі». Щодо роботи, то чоловік має домовленість, що після деокупації поїде на Біловодщину, щоб відновити локальну інфраструктуру, провести налаштування та передати справи. Але залишатися там жити не буде. Повернення до початкового стану Своє теперішнє життя Анатолій вибудовує на загостреному почутті справедливості. У Тернополі він знову повернувся до громадської діяльності: «Я повернувся до свого початкового стану. Майже чотири роки живу в одній квартирі, мене знають сусіди, ми спілкуємося, пишемо спільні заяви». Коли у дворі почали закладати новий тротуар, Анатолій помітив порушення стандартів доступності. Він не зміг пройти повз, адже на третьому поверсі живе молода пара, Богдан і Таня, які мають серйозні порушення зору. Богдан ходить виключно з тактильною тростиною, тож високі перешкоди для обох є небезпекою. На початковому етапі робіт Анатолій підійшов до виконавців і попросив зробити пониження бордюру, аби не залишати перепад у 25 сантиметрів. Будівельники проігнорували зауваження й установили високий камінь.Тоді чоловік почав фіксувати це на телефон. Невдовзі на об'єкт приїхав начальник дільниці. Ситуація стала абсурдною: виконроб, який сам кульгав із палицею, затято доводив свою правоту й на підтвердження слів демонстративно переступив бордюр здоровою ногою. Старобільчанин продовжував знімати й соромити керівника. Обурений начальник накинувся на активіста, і вдарив чоловіка поза камерою так, що потім залишилися синці. Але цей інцидент не злякав Анатолія, а лише підтвердив, що він перебуває на своєму місці й робить правильні речі. Ната Чернецька