Увага: редакція свідомо не публікує окремі обставини та уточнення, аби не створювати додаткових ризиків для близьких героїв. Початок великої війни Ранок повномасштабної війни для Валентини та її родини почався з тих страшних новин, які з самого ранку заполонили телебачення та інтернет. Жінка згадує, що навіть не усвідомлювала всієї серйозності ситуації, а тому пішла на роботу. Тоді вона працювала в органах місцевого самоврядування в одному з населених пунктів громади. Очікувано, що там майже нікого не було, проте декого таки вдалося побачити та перекинутися декількома словами. “Тоді мене забрав чоловік з роботи, і ми поїхали скупитися в магазини. Там була купа людей. Скуповували все, що було. Заправити автомобіль вже не можна було. Знаєте, було дуже страшно. Немає таких слів, аби описати мій стан. Такий переворот був у душі. Але була й віра. Віра, що темрява обовʼязково відступить перед світлом. Пройшло з тих пір стільки подій та часу, але я й досі вірю”, — каже Валентина. Мирний спротив і перші постріли 3 березня 2022 року окупаційні війська зс рф зайшли в районний центр громади — Новопсков (Айдар). Після захоплення селища російськими військами місцеві жителі 4 березня 2022 року вийшли на мирну акцію на знак незгоди з окупацією. Вони тримали українські прапори та вигукували патріотичні гасла, демонструючи, що не приймають російських військових і їхню ”визвольну” місію. “Я ходила два дні поспіль. Перший день пройшов більш спокійно, а на другий день окупанти відкрили вогонь по мирних беззбройних мешканцях. Памʼятаю, тоді було поранено трьох людей. Одному з них роздробило кістку. Після того ми вже не стали виходити”, — згадує жінка. “Життя в клітці” З того часу почалося її життя ”в клітці”. Саме так вона описує відчуття, які викликала в неї російська окупація. Все навколо почало змінюватися. До того ж так швидко, що місцева жителька не встигала обдумувати ці події. “Як змінилися люди. Мені ж здавалося, що я знаю їх все життя. Ми з однієї ложки їли, я когось із них любила і поважала. А потім дізнавалася, що вони один за одним йшли працювати в окупаційні структури. Були ті, хто бігали й кричали, що “наші освободітєлі” прийшли”, — каже вона. Памʼятає, як прийшла до магазину і хотіла розрахуватися українськими копійками, а місцева продавчиня крикнула їй: “Всьо, нє ходіт украинская мєлочь. Почитайтє законодатєльство”. Валентина відповіла їй у відповідному тоні так само, як і на подібні фрази, якими її намагалися зачепити і місцеві, і окупанти. “Одного разу біля банку я побачила російського військового. Дуже молодого. Але його форма була геть увішана значками у дусі “ссср”. Я довго дивилася на нього, але врешті підійшла і запитала, скільки йому років, аби зрозуміти ту його “любов” до радянщини. Він не відповів, але сказав, що скоро всюди буде Радянський союз. Я йому стала пояснювати, що це таке на практиці, бо мені все ж таки за пʼятий десяток перевалило. І про черги тут, в банку, і в магазинах, і в аптеках. Всюди. І що ніхто тобі води не запропонує, у приміщення увійти не дозволить, хоч на вулиці мороз. Він просто глянув на мене і опустив очі”, — сказала вона. Спротив під окупацією Почуття ненависті і до колаборантів, і до окупантів кожного дня зростало. Єдиним виходом для себе на той час Валентина бачила тільки спротив. Не тільки моральний, який не видно за окулярами і не завжди можна прочитати по очах, а справжній. “Я розвішувала жовто-блакитні стрічки. Мене хтось помітив і “здав”, — сказала вона. Влітку 2022 року до її будинку прийшли з обшуком. Російські солдати, “прокуратура”, “міліція” і інші окупаційні силові структури, які не представлялися. Привід — шукали зброю. “Вони перевернули все, і коли знайшли документ на зброю мого тата, який був виданий у 60-х роках, були дуже раді. Мовляв, якщо є документ, десь є і зброя. Мій тато помер до початку війни. Ну яка у мене могла бути зброя?”, — каже Валентина. Проте вже через якийсь час до неї підійшов один із російських солдатів, подивився на неї і сказав: “Ненавиджу вас, укропів. Спочатку я застрелю твого чоловіка, а потім тебе, сучка!” “Мій чоловік, почувши це, підійшов до нього, аби вступитися за мене. Уявляєте, повна хата солдат, а він почав говорити йому, щоб той так не розмовляв зі мною. Чоловіка одразу повалили на підлогу і почали дуже сильно бити. Тоді йому зламали ребра, спричинили сильні забої, він був у крові. Мене фізично не чіпали, але знімали це все на камеру і потім виклали десь в інтернет. Я не бачила цього відео і не хочу, якщо чесно”, — згадує вона. Подружжя повезли в окремих машинах до райцентру у місцевий відділок поліції. Там їх тримали у різних камерах. Жінці навіть здавалося, що його камера десь поруч, бо іноді вона чула його голос, який кликав її. Наглядачі та співробітники, які працювали у “міліції”, не дозволяли спілкуватися між собою. “Але хоча б передали нашим рідним, що ми тут, і нам стали приносити передачки. Годували тут один раз, о 10 вечора. Це був “суп” — кипʼяток, у якому плавав один малесенький шматочок картоплі та якась зелень”, — розповіла Валентина. У полоні Жінку допитували і приводили до неї російського журналіста. “Хоч фізично мене не чіпали, проте морально давили сильно. Допит проводили вшестеро, сівши по колу. Вони ставили питання один за одним, які були схожі між собою. Я не встигала відповісти на попередні, як мені вже прилітало наступне. Солдати чи слідчі намагалися випитати у мене про те, чи є тут якийсь осередок спротиву. Казали, що звинувачують мене в екстремізмі. Але мені вдалося їх переконати, що ця моя діяльність була просто актом “неприязні до колаборантів”, — каже вона. Через якийсь час Валентина втратила свідомість у камері. Наглядачі помітили це тоді, коли заглянули через те “віконце” на дверях, а її не побачили. Один із них сказав іншому, щоб той викликав "швидку", бо не хоче, щоб “старуха здохла на його зміні”. Завдяки цьому випадку жінку відпустили додому. Всього вона пробула там не більше 10 днів. Чоловіка Валентини не відпустили. Окупаційний псевдосуд виніс йому покарання у вигляді позбавлення волі на кілька років. І він вже відбув їх у в'язниці, після чого був звільнений. З вірою у перемогу Зараз подружжя знаходиться на підконтрольній території. “Я вже казала на початку нашої розмови, що вірю в нашу перемогу. Що ми повернемося додому і я побачу свій дім, знайомі місця. Це не буде так швидко, але буде. Вірте і ви”, — сказала Валентина. Ксенія Новицька