22 травня 2026 року траурна колона з тілом Євгенія Зінченка востаннє проїхала дорогами України. Маршрут пролягав через знакові місця Києва: заїзд до Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, хвилина мовчання на Майдані Незалежності. В Ірпені воїна зустрічали “живим коридором”. “Так сталося, що вдома ми не змогли його провести по рідній вулиці, то тут процесія йшла повз вулицю там, де куплено наше нове житло”, - згадує мама загиблого героя. Підтримати родину приїхало багато знайомих. Серед них рідні, земляки зі Старобільська та Чмирівки, побратим Євгенія, який служив із ним з першого дня, жив з ним в одній квартирі та був поруч у момент його загибелі в Бахмуті, родини загиблих прикордонників 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса та просто небайдужі люди. Тепер Євгеній знайшов вічний спокій на Алеї Героїв Ірпінського кладовища поруч з іншими побратимами 3 Луганського прикордонного загону - Романом Ступаком, який загинув разом із Євгенієм, та Артемом Поповим, а також захисниками Старобільщини. Життєвий шлях до війни Євгеній народився 6 липня 2002 року у селі Калмиківка Старобільського району. Коли йому виповнилося 2,5 роки, родина переїхала до Чмирівки, а згодом у Старобільськ, де він закінчив садочок, школу та коледж. Він з дитинства був надзвичайно обдарованим: у дев’ять місяців уже розповідав казку про Колобка, а в рік і місяць знав на пам’ять “Федорине горе”. Хлопець мав феноменальну пам’ять і легко вчив вірші. “Коли трішки подорослішав, то захопився програмуванням. Самостійно зібрав комп'ютер із окремих деталей, вивчав мови програмування та створював власні ігри та сайти. Ми знали, що на нього чекало велике майбутнє, але він обрав шлях захисника”, - згадує жінка. 18-річний воїн: від Золотого до пекла Кремінної У 18 років Євгеній приєднався до 3-го Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Служив у місті Золоте на лінії розмежування. Повномасштабне вторгнення зустрів зі зброєю в руках. На початку війни брав участь у боях за Рубіжне та Попасну. Людмила згадує жахливі дні квітня 2022 року, коли син із побратимами опинився в оточенні під Кремінною. “Вони виходили з того пекла три доби під безперервним вогнем. Далі були Сіверськ, Ямпіль, Слов'янськ, Святогірськ”, - каже вона. Після цього у Євгенія була ротація, під час якої він познайомився зі своєю дівчиною, на якій збирався одружитися після боїв за Бахмут. Йдучи, обіцяв мамі повернутися. “Мам, не переживай. Я вистояв один раз, вистою і другий. Ми звільнимо Старобільськ. Я підніму український прапор в Старобільську і ви повернетеся додому”, - згадує Людмила. Проте той бій став останнім для молодого захисника. Останній вечір у Бахмуті 2 січня 2023 року Євгеній повернувся з позицій. У текстовому повідомленні сказав мамі, що виснажений та з температурою. “Десь близько 16:40 він написав мені своє останнє повідомлення: “піду поїм, бо дуже голодний”. Як потім ми дізнаємося, поїсти йому не судилося, бо надійшов наказ терміново висуватися на нові позиції”, - згадує Людмила. За словами старобільчанки, її син загинув від осколкових поранень під час обстрілу з РСЗО. Побратими намагалися врятувати його, але по дорозі до евакуаційної машини, серце Євгенія зупинилося. Того дня разом із ним загинули ще два молодих хлопці - Роман Ступак та Микола Літвінов. Звістка, що зупинила життя Того дня Людмила разом із дівчиною сина перебувала в лікарні. “Спочатку їй написав в Інстаграмі побратим Жені, що його вже немає. Добре, що ми були тоді ще на порозі лікарні, бо я там і впала”, - розповідає Людмила. Того ж дня прийшло й офіційне сповіщення від офіцера. Поховали Євгенія у Дніпрі 10 січня 2023 року. Сходження за мрією Євгеній дуже мріяв про Карпати. Його відпустка мала початися 20 лютого 2022 року, але війна перекреслила плани. Тепер цю мрію втілює його мати. Людмила разом із родинами інших загиблих прикордонників 3-го загону щороку піднімається на вершини. У 2024-му це була Говерла, у 2025-му — Сивуля, а попереду — Піп Іван. Людмила згадує слова сина, які стали пророчими: “Мам, що ти переживаєш? Знайдеш мене в списках героїв”. Тепер його ім’ям названа вулиця в Чмирівці, а його прапор чекає свого часу, щоб знову замайоріти над вільним Старобільськом. Євгеній Зінченко нагороджений орденом “За мужність” III ступеня посмертно, “Хрестом Героя” 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила, знаком пошани “Захисник Луганщини”, відзнакою “За оборону міста-фортеці Бахмут”. Ксенія Новицька