Двічі, у 2017 та 2019 роках, Вікторія Амеліна в своїх творчих подорожах відвідувала Старобільськ. Так 1 грудня 2017 в бібліотеці ЛНУ ім. Тараса Шевченка в Старобільську відбулася презентація нового роману молодої письменниці Вікторії Амеліної "Дім для Дома". Роман вийшов у 2016 році й на книжковому фестивалі "Запорізька книжкова толока – 2017" здобув перемогу в номінації "Українська художня література: проза" та в спеціальній номінації "Поміж рядків". Презентація відбувалась у межах поїздки письменниці Луганщиною – чотири міста за два дні. Ось що написала Вікторія Амеліна про ці зустрічі на своїй сторінці у Фейсбуці: "Вчора завершилася моя маленька поїздка Луганщиною. Лисичанськ, Сєвєр, Рубіжне і Старобільськ, я вас тепер люблю! А ще люблю Луганськ – розпорошений, переселений, евакуйований. Схований у Сєвєрі, Старобільську й очах луганчан, запакований у валізи й коробки, але живий. Спасибі всім-всім за ці важливі зустрічі зі студентами й викладачами". Письменниця Вікторія Амеліна не вижила після обстрілу у Краматорську, де вона була з делегацією колумбійських письменників. За кілька днів до цього вона презентувала на Книжковому арсеналі щоденник закатованoгo дитячого письменника Володимира Вакуленка. Цей щоденник він написав у перші дні окупації в рідній Капитолівці, знаючи, що його здадуть свої ж. Щоденник Вікторія знайшла у сирій землі деокупованої Ізюмщини. Ось фраґменти із передмови: "Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загuблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги, письменника Володимира Вакуленка. За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: "Коли наші прийдуть — віддаси". Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться. … збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстрiлянoго Відродження. Як у 1930-х, українських митців убuvaють, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му… … Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті. — Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу. Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ" Вікторія Амеліна пішла з життя 1 липня, у день народження Володимира Вакуленка.