Минулого тижня дітям переселенців, що мешкають в модульному містечку на Львівщині, подарували іграшки від працівників Старобільського гуманітарного хабу. Як це відбувалось нам в редакцію написав наш земляк з Новоайдару, журналіст та дуже творча людина Володимир Мартинов. Публікуємо його розповідь в оригіналі. Цей вечір дітлахи сьомого будинку Сихівського модульного містечка запам’ятають надовго. Ще б пак, до них надійшла посилка з дитячими іграми, саморобками, розмальовками, мозаїкою, скакалками і тому подібне, що їх привіз голова Старобільського хапу у Львові Олексій Штаюра. Треба було тільки бачити щасливі обличчя дітлахів, коли вони угледіли і миттю розібрали цілу купу речей, про які вже давно мріяли. Враз ігрова кімната наповнилась дитячим сміхом, веселими забавками. А якими щасливими виглядали батьки! Дивлячись на своїх діточок, яким (чого там соромитись) не всі вони зараз у змозі купити бажані іграшки, вони милувались радістю своїх улюбленців. І було чому радіти, бо, для них зненацька саме тут, на Львовщині, з’явився справжній подарунок долі у обличчі таких далеких і таких, вже зараз близьких старобільчан. Я не можу сказати, що діти у модульному містечку зараз чимось обділені. Польські будівельники (а містечко збудовано на кошти і по технологіям наших польських друзів) передбачили все для того, щоб тимчасово переміщеним особам, в тому числі ідітям, було затишно і зручно. Тут у кожному будиночку обладнані ігрові кімнати, для дітей, придбан спортивний інвентар, є у наявності навіть велосипеди та самокати. Але час лине і щось приходе у негідність, щось вже не за сезоном… Саме про це я розмірковував, коли зустрічався з волонтерами та співробітниками Старобільського хапу. Ми обмінювались думками щодо цієї ситуації, і я все не міг збагнути, чому гуманітарні вантажі не передбачають такої можливості, як допомога дітям. - Мабуть тому, що подібних ситуацій у нашій сучасній історії ще не виникало. Ми прекрасно розуміємо, що треба допомагати нашим співвітчизникам, які вирвались з територій захоплених ворогом, в першу чергу продуктами, засобами особистої гігієни, житлом, в кінці-кінців. Але, щодо розвиваючих ігор та іншого, якось не доходили руки, - казав Олексій Штаюра. - Так то воно так, - задумливо проговорила Яна Літвінова і уважно подивилась у вічі співрозмовникам. – Володимир правий. Діти не винні у тому, що навкруги війна. І тому я вважаю, що їм треба допомогти. Нехай на перший випадок це будуть ті дітки, що мешкають у сьомому будинку. Нехай. Але це буде перший крок задля того, щоб ми змогли потім допомогти іншим. В нашому бюджеті такі кошти не передбачені, то ж пропоную зібрати необхідну суму самім. - А чому б і ні? – підхопила думку Яни її подруга Оксана Потапова. - Отримаємо зарплатню і зробимо похід до магазину. Я вважаю, що Яна права, не треба чекати поки нам дадуть якісь гроші. Зробимо перший шаг самі, а надалі буде видно. Алла Гаркава та Оксана Шулік теж підтримали цю ідею, але, запропонували одразу ж піти до магазину: - Відкладемо товар і будемо знати суму необхідну для того, щоб подбати за наших дітей. На тому розмову закінчили. Питання було закрите. Настав час дії. З першої ж зарплатні співробітники Старобільського хапу придбали дітям і ігри, і книжки з українськими казочками, і пластилін, і ракетки для бадмінтону і багато чого іншого. - Може б ви завітали до нас? Ми діточок зараз позабираємо до купи з вулиці, для того, щоб вони хоч подивились хто їм зробив такі пдарунки? - запропонував я, коли Олексій Штаюра привіз пакунки з іграшками до модульного містечка. - А навіщо? - відповів він. – Ми ж все це робимо не для піару, а задля того, щоб бодай ще одній, двом, трьом… десятьом діточкам стало хоті трішечки радісніше на душі. Щоб і вони, і їх батьки знали: у цій війні ми вистоїмо і переможемо саме заради них. Для нас немає розподілу дітей на «своїх» та «чужих». Бо ми всі – українці.