До початку російської агресії родина жила звичайним життям, виховуючи трьох дітей: доньок Іру та Мирославу і сина Андрія. Сергій був цілеспрямованим господарем, мріяв про власне фермерське господарство і якраз перед війною заклав фундамент для нового великого приміщення. Проте події на Майдані кардинально змінили свідомість подружжя. “Коли стався Майдан, ми ніби “прокинулися”. Відчуття, що щось відбувається не так у країні, не давало спокою і ми днями слухали новини. У той момент нашого подружнього життя ми були єдині в своїх поглядах, як ніколи. Сергій вже тоді збирався їхати на Майдан. Проте через якийсь час пройшла окупація Криму й почалися військові дії у нас. Сергій не поїхав на Майдан до Києва, а пішов добровольцем захищати нашу землю”, - сказала пані Тетяна. У Верхній Покровці на той час вже відбувалися різні події. За словами жінки, говорити про свою проукраїнську позицію було страшно, бо політичні настрої в селі були різні. Але приховувати своє ставлення до російської агресії, Сергій не міг. Навесні 2014 року, напередодні окупаційного референдуму, Сергій разом із сином Андрієм здійснили відчайдушний вчинок. “О третій ночі вони почепили український прапор на електричний стовп у ніч перед референдумом. Памʼятаю, як зранку люди висловлювали своє невдоволення. Й, скоріше за все, всі знали, хто це зробив, але ніхто не насмілився його прибрати. Так він провисів там до великої війни”, - розповіла вона. Пішов в “Айдар” Коли війна вже прийшла на нашу землю, питання не стояло - Сергій добровільно приєднався до лав батальйону “Айдар”. Спочатку з побратимами вони чергували на блокпостах, але згодом стали безпосередньо брати участь у бойових діях у штурмовому підрозділі. “Сергій одразу визвався йти в бій. Побратими нагадували йому про трьох дітей, на що він відповів: а хто їх буде захищати? Я вткнулася в нього і плакала, і просила: що я буду робити без тебе? А він лише заспокоював, що все буде гаразд”, - згадує дружина. Розстріляли з танка Сергій, який мав позивний “Ведмідь”, брав участь у звільненні Щастя, у боях за Металіст, обороні Луганського аеропорту й ще низки населених пунктів. Його останній бій відбувся в ніч з 13 на 14 серпня 2014 року біля селища Хрящувате. Підрозділ, у якому служив Сергій Федоров, потрапив у засідку, і їх майже впритул розстріляв ворожий танк. Уламки снаряда посікли чоловікові всі внутрішні органи. “Бронежилет, який ми купували за кошти волонтерів, мав пластини лише спереду та ззаду, а боки з'єднувалися ременями - саме у цей незахищений бік і влучили осколки. За словами лікаря, бронежилет спрацював як пастка: розпечені уламки танка з величезною силою відбивалися від внутрішніх стінок пластин, рикошетили і шматували все на своєму шляху”, - розповіла Тетяна. Зовні поранення здавалося невеликим: вхідний отвір був непомітним, і побратими спочатку навіть не зрозуміли наскільки все погано. Один із бійців заспокоював Сергія, вказуючи на понівечених товаришів і запевняючи, що на ньому навіть крові немає. Але насправді ситуація була страшною. Лікарі згодом назвуть ці травми “несумісними з життям”. Після надскладної операції у Харкові Сергій зателефонував дружині і повідомив, де він. Тетяна одразу зібралася їхати до Харкова. У дорозі разом із його побратимами, жінка дізнається, що Сергія бортом доправили до київського шпиталю. “Коли я добралася до Києва, то одразу поїхала до реанімації і це було правильне рішення. Тоді я останній раз поговорила зі своїм чоловіком. Сергій сказав мені, що не відчуває ніг. А тоді два тижні він лежав, підключений до апарату штучного дихання, переплетеного десятками трубок”, - каже вона. Тетяна весь цей час провела під дверима реанімації. Вона вже планувала, як буде знімати кімнату в столиці і доглядати за прикутим до крісла чоловіком, аби тільки він жив. Лікарі навіть хотіли перевести його на лікування за кордон, коли стан стабілізується. Проте, сталося інакше. 23 серпня Сергія ввели у штучну кому, а 26 серпня 2014 року його серце не витримало великого навантаження і назавжди зупинилося. Поховали у Верхій Покровці Тіло українського захисника доставили до рідного села, де він прожив майже все своє життя. З тих пір для Тетяни почалося її особисте пекло. Ніщо не тримало її в цьому світі. Навіть власні діти. Час не зміг загоїти ті рани, й жінка прийняла рішення переїхати з молодшою донькою до Тернополя. “Старша доця на той час була вже заміжня й мала свою дитинку, тому лишилася там. А син поїхав працювати за кордон, в Європу”, - розповіла Тетяна. Повернувся, щоб піти на фронт Втрата чоловіка стала страшним ударом, який змусив 18-річного Андрія рватися на фронт слідом за батьком. Тетяна зупинила його ледь не силою. “Ти хочеш відкрити алею Федорових, чи як? Казала йому, що від втрати батька не відійшла, і ти слідком йдеш - ну, куди? Тоді мені вдалося його переконати, але ненадовго, як виявилося”, - сказала вона. Андрій вивчився на механіка і згодом поїхав працювати до Польщі, де його і застало повномасштабне вторгнення у 2022 році. Попри вмовляння матері залишитися в Європі та допомагати біженцям, Андрій повернувся в Україну. Як син загиблого воїна, він мав “бронь”, проте у свої 26 років одразу пішов до військкомату зі словами: “Нема різниці - куди треба, туди і відправляйте”. Загинув на Харківщині Його відправили у складі 4-го Харківського прикордонного загону на Харківщину. Андрій брав участь у захисті й обороні міста Харкова. Восени 2022 року хлопця перевели до підрозділу, де він займався ремонтом техніки, проте постійно писав рапорти з проханням перевести його у штурмовики, ближче до передової. “Ми зідзвонювалися з ним кожен ранок і вечір. Він ніколи не розповідав мені нічого зайвого, бо беріг мене, але війна залишила на ньому важкий відбиток. Я побачила це під час останньої нашої зустрічі з ним у серпні. Знову цей серпень. Для мене серпень існує тільки у 2014 році, коли загинув мій чоловік. А тепер це й місяць 2022 року. коли я востаннє бачила свого рідного сина”, - говорить Тетяна. Андрій повернувся на позиції. 30 листопада 2022 року о 9-й ранку він відповів на дзвінок матері і сказав, що погано почувається. А невдовзі був ще один дзвінок… “Я так боюся, коли мені дзвонять вранці з невідомих телефонів. Це був його командир, який сказав, що серце мого сина зупинилося на позиції і його не встигли довезти до лікарні. Так війна забрала у мене сина”, - сказала жінка. Тетяна Федорова поховала свого сина 6 грудня 2022 року на військовому кладовищі на вулиці Петра Батьківського. Сьогодні його заблокований телефон лежить у неї вдома - вона щодня його заряджає, і щоранку о 7:00 на ньому лунає будильник, заведений Андрієм на свій останній підйом. На честь українських героїв Сергія та Андрія Федорових у селі Підгорівка названа вулиця. Окрім цього, Сергій Федоров нагороджений різними відзнаками та грамотами, зокрема, “За мужність ІІІ ступеня” (державна нагорода), “Лицарський хрест добровольця”, “За оборону міста Щастя”, “За оборону Луганського аеропорту”. Андрію Федорову присвоєно звання “Почесний громадянин міста Тернополя”. Підготувала Ксенія Новицька