Коли окупаційні війська стали щільніше обстрілювати Сіверськодонецьк та навколишні села, вона поїхала до Старобільська, який на той час вже був окупований. - У Старобільську я прожила недовго - декілька місяців. Знімала собі квартиру і просто чекала, що відбуватиметься далі. Мій чоловік лишався у Сіверськодонецьку. Коли я прийняла рішення повернутися додому, то була впевнена, що він вже все підготував, аби виїжджати на підконтрольну територію. Але вдома я дізналася, що він вже працює з росіянами. Я його питаю: що ти робиш? Але він тільки став огризатися до мене, і все, - розповіла вона. Як розповідає Оксана, через суттєве погіршення стосунків із чоловіком, спричинене різними політичними поглядами, вона переїхала до дачного будинку, який належав їй. Там жінка прожила кілька років у вкрай складних умовах. Через відмову оформлювати російські документи та офіційно працевлаштовуватися на окупованій території вона фактично залишилася без стабільного джерела доходу. “Я за освітою медик, тому підробляла, роблячи ін’єкції. Люди часто дякували не грошима, а продуктами чи консервацією. Були дні, коли я не знала, що їстиму завтра. Але навіть тоді не могла змусити себе взяти російський паспорт. Для мене це було питанням принципу”, - згадує Оксана. Квартира, яку відібрав чоловік Зрозумівши, що далі вже тягнути нікуди, переселенка наважилася на виїзд. Для цього вона хотіла продати квартиру у місті. Приїхавши, вона побачила, що у помешканні, де вона жила з чоловіком, хтось змінив замки. Виявилось, це зробив її чоловік, він зайняв квартиру самовільно. - Я почала боротися за квартиру. Чоловік заявив, що я тут більше не живу і за “новим законом”, права на неї не маю. Мені нічого не залишилося, як викликати міліцію. З ними приїхали російські військові і попросили мій російський паспорт. Паспорта я не мала, тому довелося кинути все, як є, аби не наражати себе на небезпеку, - розповідає жінка. Вона продала все, що мала у селі, й вирушила у подорож, яка замість одного дня тривала чотири. Жінка усвідомлювала, що дорога простою не буде, оскільки російські документи вона так і не оформила. - Так, мене попереджали перевізники про труднощі при проходженні кордонів та допитів, проте я так хотіла опинитися вдома, що не сумнівалася у своєму рішенні, - пояснює Оксана. Дві доби допитів На одному з кордонів на території так званої “луганської народної республіки” героїню цієї історії тримали дві доби. Російські служби змушували її сказати, що вона здає їх позиції українським спецслужбам. А коли зрозуміли, що від жінки цього не добитись, закрили її в окремій кімнаті. - Кімната була абсолютно без освітлення і там стояв тільки стіл. Вони зрідка включали світло і питали, чи буду я говорити, що я повидаляла з телефону. Я їм пояснювала, що нічого не видаляла, бо в Сіверськодонецькому районі взагалі відсутній і мобільний звʼязок, й інтернет. Я їм пропонувала, щоб вони мене самі повезли на поліграф і переконалися, що я нічого не приховую, та просто мене відпустили, - каже вона. За час, що Оксана там провела, їй жодного разу не давали їжу. Іноді заносили воду, але Оксана пила маленькими ковточками, бо розуміла, що в туалет її навряд випустять. Це виявилось правильним рішенням - на добу виводили тільки один раз. Жінці нічого не лишалося, як розповісти, що чоловік покинув, забрав житло і їй тепер просто ніде жити. Врешті її все ж таки відпустили. "Головне — я вдома" У потягу, яким далі їхала переселенка, її знову перевіряли, цього разу прикордонники. Запевняли, що вона не пройде кордон, оскільки не має російського паспорта. - Я зізналася, що їду на піший перехід. Думаю, це вплинуло на те, що мене пропустили. На кордоні в Білорусі мені пояснили, що дороги назад не буде. Я відповіла їм, що мені назад не треба і просила, аби вони мене просто відпустили додому. Коли я перейшла кордон і на фоні замайорів наш прапор, я плакала”, - розповіла Оксана. Тепер жінка вдома. Вона зізнається, що найбільшою мрією останніх років було чути мову та говорити українською. Оксана запевнила, що навіть не розглядала варіант їхати кудись за кордон. - Я лишилася без нічого, але не зрадила собі, своїм принципам, життєвим цінностям. Якось воно буде… Головне - я вдома, - сказала Оксана. Антоніна Гордієнко