За день до повномасштабного вторгнення до будинку Лілії та Романа постукали. Чоловікові вручили повістку, і йому терміново потрібно було збиратися. Роман був резервістом першої черги, оскільки мав досвід участі у бойових діях у 2015–2016 роках. “Він звільнився зі служби, але весь час їздив на збори резервістів. Станом на початок війни працював на елеваторі, а я була у декретній відпустці. Нашій найменшенькій донечці було тоді 11 місяців”, — розповіла вона. Потім настав ранок 24 лютого 2022 року, який триває досі. Не розуміючи чітко, що робити далі, з сином Денисом та малесенькою дівчинкою на руках вони чекали, коли задзвонить телефон і Роман скаже, що все добре. Останній раз Ліля бачила свого чоловіка вранці 25 лютого, коли той заїхав додому помитися та перевдягнутися. Він обійняв свою родину та поїхав у Дніпро. Рік в окупації З тих пір почалися місяці розлуки. Спочатку Роман служив у 128-й окремій бригаді територіальної оборони Сухопутних військ Збройних сил України. Тривалий час Лілія залишалася в окупованому місті з дітьми, оскільки боялася наважитися на далеку дорогу з дітьми. Підтримувати звʼязок з чоловіком-військовослужбовцем в окупації було не тільки важко через відсутність українського мобільного звʼязку, але й небезпечно. “Мені довелося віддати сина до російської школи, аби не привертати уваги окупаційної влади. Ми не купували їх сім-карти, і мені весь час зі школи давали заповнювати анкету з персональними даними, але я постійно вписувала туди український номер. Одного дня син прийшов і сказав, що вчителька купила сім-карту й поставила йому в телефон. Я передала її назад, загорнувши у папір. З тих пір вони більше це питання не підіймали”, — каже Лілія. Паралельно з цим вони весь час жили в очікуванні повідомлень від Романа. Жінка каже, що бувало таке, що він не виходив на звʼязок по чотири–пʼять днів. Але кожного разу, повертаючись, одразу писав два найголовніших слова: “Все добре”. Виїхали до Латвії Коли Лілія зрозуміла, що війна швидко не закінчиться, і щоб бути ближчими до Романа, вона наважилася на виїзд. Вона тривалий час шукала перевізника і, коли нарешті знайшла, негайно виїхали. Родина поїхала до Латвії, де на них чекали старша донька, яка на момент початку повномасштабного вторгнення жила і навчалася в Києві, та інша рідня. “Ми видихнули, що нарешті в безпеці й зможемо спокійно говорити. Ті два тижні… Ми не могли наговоритися, надивитися один на одного. Це були просто відеодзвінки, але це було все, що ми мали на той час. У Латвії подали документи на виготовлення закордонних паспортів і чекали миті, щоб поїхати в Україну. Але хто знав, що в Україну ми поїдемо вже за інших обставин”, — каже вона. В останній вечір перед загибеллю Романа Лілія надсилала йому багато фото з святкування якогось місцевого свята у Латвії. Згадує, що у неї лишалося лише 4% заряду на телефоні, але вона так хотіла, аби він побачив усі фото та відео з того вечора. А він, у свою чергу, як потім Лілії вже після його загибелі розкаже командир, взяв з собою телефон на позицію, хоча ніколи цього не робив. Ніби відчував, що то востаннє. Про загибель повідомили брат і командир “Я облаштовувала квартиру, займалася хатніми справами, як раптом прийшли брат із невісткою. Вони сказали, що Рома загинув… Далі — просто порожнеча. Я не вірила, не могла прийняти, що це з нами сталося. Його слова, наші розмови… вони ще довго стояли дзвоном у моїх вухах”, — сказала дружина загиблого. Цього дня з нею звʼязався і командир Романа. Він сказав, що її чоловік загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині. “Усі хлопці плакали. У мене все ще була стадія заперечення. Я весь час перепитувала якісь деталі: може, це не він. Але вони впевнено говорили, що то був Рома. Тіло тримали у морзі тільки пʼять днів, тому ми одразу зібралися їхати в Україну”, — згадує вона. Не хотіли показувати тіло Дорога до Дніпра була важка. Старобільчанка розповідає, як люди в автобусі їхали з відчуттям радості, що за кілька годин уже будуть удома і можна ставити варити картоплю, не могли дочекатися зустрічі з близькими й будували плани, а тим часом у неї з дітьми всередині все переверталося. “Ми не бачилися з Ромою цілих 14 місяців. Ця поїздка мала бути іншою, але не судилося… У Дніпрі нас зустрів командир та побратими Роми. Вони все організували самі, з усім допомогли, і я стала просити їх відвезти мене до моргу, аби востаннє з ним попрощатися”, — каже Лілія. Тіло Романа не хотіли показувати дружині, оскільки обличчя зазнало значних пошкоджень від вибуху. Лілія просила, бо знала: якщо вона не побачить його тіло зараз, то все життя сподіватиметься, що він повернеться. “Це було таке дивне відчуття… Я йшла до моргу з таким теплим почуттям, ніби біжу до нього на побачення. Знаєте, оці останні секунди перед зустріччю з тим, кого так любиш і довго чекаєш. Я прийшла і сказала: Рома, привіт. Я приїхала”, — розповідає жінка. Вона б впізнала його в будь-якому стані, бо знає кожну клітинку, кожен сантиметр тіла. У Романа було татуювання на руці, ескіз якого вона сама йому малювала. По ньому Лілія і впізнала свого коханого. Кремували й хочуть поховати вдома Коли пройшла панахида, тіло Романа Денисенка відвезли до Харкова на кремацію. Прах дружина забрала з собою і сподівається, що скоро поховає його вдома. “Зараз ми проживаємо в Іспанії. Я не могла більше залишатися у Латвії. Не знаю, чи то через близькість росії, чи через те, що це відбулося саме тоді, коли ми були там. Проте точно знаю, що не хочу, аби наша маленька донечка хоча б чула російську мову”, — пояснює вона. Роман Денисенко був нагороджений Орденом “За мужність” III ступеня посмертно. Підготувала Ксенія Новицька