Одним з останніх і показових став процес над 61-річним підприємцем Олександром Шейком. Російський суд засудив його до семи років колонії за нібито участь у «Айдарі», хоча частина свідків не підтвердила записаних слідством тверджень, а сам Шейко наполягав, що ніколи не служив у батальйоні. Цей суд детально описало російське опозиційне видання "Медиазона". Сім років за ймовірну участь у «Айдарі» Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Олександра Шейка до семи років колонії загального режиму. Російське обвинувачення стверджувало, що старобільчанин був учасником батальйону «Айдар». Шейко керував газозаправною станцією у селі Половинкине, нині Толоківка, неподалік Старобільська. За версією російського слідства, у 2014 році він нібито перебував на блокпості біля села, носив камуфляж і зброю, а згодом патрулював Старобільськ. Підприємець провини не визнав. Він стверджував, що не служив у «Айдарі», а у 2014 році сам був нібито викрадений і побитий людьми, яких пов’язував із цим підрозділом. Після цього у лікарні в нього зафіксували тілесні ушкодження. Водночас медичні документи могли підтвердити травми, але не те, хто саме їх завдав. Своє переслідування з боку старобільських псевдоправоохоронців Шейко пов’язував із можливим конфліктом навколо газозаправної станції. Основою обвинувачення стали не оприлюднені документи про службу Шейка у військовій частині, а свідчення місцевих жителів. Однак під час суду з’ясувалося, що більша частина з них особисто не бачила того, про що було записано в протоколах слідства. Що насправді бачили свідки Колишній однокласник Шейка та працівник поліції Микола Семеніхін розповів, що бачив його на мітингу 7 травня 2014 року. Згодом, за словами свідка, він помітив Шейка з відстані 10–20 метрів на блокпості біля Половинкиного. Той нібито був у камуфляжі та мав велику кобуру. Пізніше Семеніхін начебто впізнав Шейка серед людей, які патрулювали місто. Обличчя чоловіка закривала балаклава, тому свідок, за його словами, орієнтувався на голос, ходу та жести. Семеніхін також переказав слова своєї дружини Ірини, яка нібито бачила прізвище Шейка у списках «Айдару». Сама жінка в суді не виступала. Крім того, у списках могли бути однофамільці підприємця. (Медіазона наводить факт, що 32-річний уродженець Чмирівки, також на ім'я Олександр Шейко, відбуває ув'язнення строком у 18 років у колонії суворого режиму за участь у батальоні "Айдар") . Андрій Гончаров, який працював відеооператором і охоронцем Будинку культури, підтвердив лише те, що бачив Шейка на мітингу. У складеному слідством протоколі було записано значно більше: нібито Гончаров неодноразово зустрічав його у формі «Айдару», з автоматом, під час патрулювання та пошуків проросійськи налаштованих жителів. У суді Гончаров не підтвердив цю частину показань. Він пояснив, що особисто такого не бачив, а знав про це з чужих слів. Колишній працівник міліції, а згодом таксист Богдан Братченко розповів про приїзд Шейка разом із бійцями «Айдару». За його словами, озброєні чоловіки поклали таксистів на землю та розпитували про бойовиків. Водночас Братченко не зміг пригадати інших записаних у протоколі тверджень — про службу Шейка, патрулювання і його участь у маршах. Сам підсудний заперечував описаний епізод і заявляв, що в той час перебував у лікарні. Колишній боєць «Айдару» Олександр Горенов став єдиним свідком, який прямо заявив, що бачив озброєного Шейка на блокпості біля Половинкиного та знав його під позивним «Дід». Однак упізнав він старобільчанина за фотографією, яку показав слідчий. Власну кримінальну справу Горенова раніше припинили через «діяльне каяття». Це саме по собі не спростовує його показань, але ставить питання про залежність свідка від російського слідства. Геннадій Добровольський спочатку також дав показання проти Шейка. Згодом, за матеріалами процесу, він написав заяву, що обмовив підприємця і не міг бачити описаних подій. Ще один свідок, Олександр Колесник, підтвердив, що Шейко приїздив до нього з чотирма озброєними людьми. Проте сам підприємець, за його словами, був без зброї та намагався припинити побиття Колесника. У протоколі слідства було записано протилежне. Колесник пояснив суду, що підписав документ, не прочитавши його. На захист Шейка виступили ще 15 свідків. Однак їхні імена та зміст показань у репортажі "Медіазони" не наведені. Таким чином, один свідок переказував слова дружини, яка в суді не виступала, другий відмовився від значної частини записаних слідством показань, третій не зміг їх пригадати, четвертий упізнав Шейка за фотографією слідчого, п’ятий заявив про обмову, а шостий повідомив, що підписав протокол не читаючи. Попри ці суперечності та відсутність у відкритих матеріалах документів, які безпосередньо підтверджували б службу Шейка в «Айдарі», суд визнав обвинувачення доведеним. Інформації про апеляцію та місце подальшого утримання старобільчанина наразі немає. Не перший «терорист» на Старобільщині Шейко — не перший житель Старобільщини, засуджений або обвинувачений через реальний чи приписаний зв’язок з українськими підрозділами. Володимир Лінник отримав шість років колонії. Він не заперечував службу в ЗСУ, але заявляв, що не служив у «Айдарі». Один зі свідків стверджував, що впізнав його як колишнього підлеглого, хоча бачився з ним лише раз. Брат Лінника Віктор заявив у суді, що слідчий вписав до протоколу слова про «Айдар», яких він не говорив. Викраденого з дому у Чмирівці Петра Царевського засудили до п’яти років і шести місяців. Одним із доказів стала публікація «ТЕЛЕгазети» 2015 року, в якій згадувалася його участь у підрозділі. Станом на грудень 2025 року 71-річного чоловіка утримували у віддаленій колонії поблизу Сибіру. Також до п’яти років і шести місяців засудили 71-річного Івана Сикала. Йому поставили у провину службу водієм і патрулювання села у складі «Айдару» у 2014–2015 роках. Колишній депутат Старобільської міськради Олексій Козачок отримав вісім років за нібито участь в «Азові». Російське обвинувачення заявило, що він приєднався до підрозділу у травні 2024 року, хоча на той час перебував в окупованому Старобільську. Справи Олександра Ворошила та Миколи Сала також передали до російського або окупаційного судів. За даними Медійної ініціативи за права людини, на 1 травня 2026 року Росія переслідувала щонайменше 2441 українського військового та цивільного. 1717 із них уже отримали обвинувальні вироки. Станом на серпень правозахисникам було відомо щонайменше про 86 засуджених у справах, пов’язаних з «Айдаром». Як «Айдар» зробили терористичним заднім числом Російський суд визнав «Айдар» «терористичною організацією» лише у 2023 році. Проте людей засуджують за службу в батальйоні, яка почалася за дев’ять років до цього. Щоб надати такому переслідуванню вигляду законного, російська система використовує «кримінальне законодавство» створених нею псевдореспублік. Так, масовий процес над 18 військовослужбовцями «Айдару» у липні 2023 року розпочали за статтями так званої «днр», зокрема про «участь у терористичній організації» та «насильницьке захоплення влади». Російські джерела тоді прямо повідомляли, що під час процесу обвинувачення перекваліфікують на статті КК РФ. Таким чином створюється видимість, що служба в українському підрозділі була визнана рф «злочином» уже на момент подій. Але псевдореспубліки ніколи не були законними державами та не мали юрисдикції над українськими військовими. Їхній «конституційний лад» не створював правових обов’язків для громадян України, а подальше перенесення обвинувачень до російського кодексу не може зробити первинне переслідування законним. Міжнародне гуманітарне право дозволяє судити військових за конкретні доведені воєнні злочини, але не за сам факт участі у бойових діях на боці своєї держави. У багатьох процесах над «айдарівцями» росія ставить їм у провину саме службу: чергування, патрулювання, керування військовим автомобілем або перебування на блокпості. Навіщо росії тисячі таких вироків Масовість процесів свідчить, що їхня мета не обмежується покаранням окремих українців. Правоохоронці МІПЛ називають це централізованою системою криміналізації спротиву: службу в українській армії, допомогу військовим, волонтерство та проукраїнську позицію переводять у категорії «тероризму», «екстремізму» або «державної зради». Вироки виконують і пропагандистську функцію. Тисячі кримінальних справ створюють масив офіційних документів, на які росія може посилатися, розповідаючи про нібито терористичний характер українського опору. Сумнівні свідчення та складені під тиском протоколи після вироку перетворюються на формально встановлені судом «факти». Для жителів окупованих територій це також спосіб залякування. Справи старобільчан демонструють, що приводом для переслідування через багато років може стати служба у ЗСУ, волонтерство, стара фотографія, газетна стаття або слова сусіда. Місія ОБСЄ дійшла висновку, що російська судова система використовується радше як інструмент репресій проти українців, ніж як механізм правосуддя. Систематичне позбавлення військовополонених справедливого суду, на думку експертів місії, може становити воєнний злочин. Нарешті, вироки надають викраденню цивільних і тривалому утриманню військовополонених вигляду виконання кримінального покарання. Засуджених можуть змушувати просити про помилування перед обміном. Юристи також застерігають, що росія може використовувати вироки як формальний привід для подальшого утримання українців навіть після завершення активних бойових дій. У такій системі результатом суду стає не встановлення особистої вини, а підтвердження заздалегідь визначеної версії: український спротив є «тероризмом», а його учасники — «злочинцями». Кожен новий вирок допомагає росії одночасно виправдовувати репресії, залякувати населення і створювати власну документальну версію війни. Олексій Дмитренко