Ксенія - дружина українського військовослужбовця та мама 11-річного Богдана . Все своє життя родина прожила в населеному пункті поблизу кордону з росією. Коли країна-агресор почала вторгнення, її чоловік був на службі в центральній частині України. Так, жінка залишилася одна з сином в окупованому селі. Вдома під окупацією “Ті перші місяці були досить одноманітними - ми просто сиділи вдома і боялися виїжджати й виходити хоч куди. Батьки привозили нам продукти, ліки та інші необхідні речі. Я чула, що в селі вже почали ходити по хатам родин військовослужбовців та атовців, проте до нас два роки ніхто не приходив”, - сказала вона. Тривалий час її син не навчався в російській школі. Але знайшлися “бажаючі заробити бал перед окупаційною владою”. Хтось розповів “новоспеченій” старості села, що син Ксенії не тільки не ходить в російську школу, але й вчиться в українському закладі освіти дистанційно. “До нас прийшла додому ціла делегація. Була староста, якась жінка з органів опіки і двоє чоловіків у російській військовій формі. Вони стали мені говорити, що дитина не навчається, а я не виконую своїх батьківських обовʼязків і що у мене можуть забрати дитину, якщо я не віддам його навчатися до російської школи”, - розповіла жінка. Початок шляху Ксенії нічого не залишалося, як сказати їм, що вона найближчими днями піде оформлювати документи. Проте як тільки вони пішли, жінка почала збирати речі аби виїжджати з ТОТ. “Я розуміла, що вони не відстануть і тому діяти треба було швидко. Я домовилася зі знайомими аби зранку вони відвезли нас до пункту пропуску. У душі я розуміла, що дорога буде непростою, але я не уявляла настільки”, - додала місцева мешканка. Як тільки вони з сином прийшли до прикордонного контролю, Ксенію завели на допит. Російські прикордонники питали її, куди вона їде, навіщо, чому у її сина досі немає російських документів. У цей час її телефон був на перевірці. Коли його занесли з іншого кабінету, поведінка ФСБ-вців різко змінилася. “Вони дізналися, що мій чоловік військовий. Один з них кричав, бив по столу, вхопив мене за обличчя і змушував зізнатися, що я збирала весь цей час дані про місцезнаходження зс рф. Сина вивели з кабінету, він цього не бачив. Я весь час питала, де моя дитина, а вони повторювали, якщо я не зізнаюся, то більше його не побачу”, - розповіла вона. У Ростові Врешті Ксенію та тоді ще 9-річного Богдана не пропустили й забрали до так званого ПВР - "пункта врємєнного размєщєнія" - в російському Ростові. Там у них забрали паспорти й сказали, що вони мають очікувати рішення спецслужб - або їх пропустять, або повернуть назад. “Ми жили в одній невеликій кімнаті. Там були тільки я з сином. Подушки, постіль, спільні душові та ванна кімната. Годували тричі на день - звичайна проста їжа. Там було немало українців, але й багато людей інших національностей, які мали проблеми з документами. Ми не могли покидати місто, але переміщатися по Ростову нам дозволяли. У кафе поруч я зустріла жінку з Рубіжного, яка сказала, що знає волонтерів, які допоможуть нам виїхати”, - сказала Ксенія. Того вечора вона не могла заснути через думки - а якщо не вийде? А якщо буде гірше? Що буде, якщо їх повернуть на ТОТ? Вона розповіла, що весь цей час її чоловік не знав, де вони і що з ними. Вона, хоч і знала його номер, проте не наважувалася звʼязуватися аби не наразити його та себе на небезпеку. Подумавши та ще раз обговоривши всі деталі, Ксенія наважилася на зустріч з волонтерами. “Але при цьому ми мали дочекатися рішення від ФСБ. Дні тягнулися, ніби місяці. Врешті нам повідомили, що ми можемо їхати далі. Аби не ризикувати, ми погодилися на допомогу цих російських волонтерів. Вони купили нам квитки й повністю проклали маршрут до Грузії. Наступного дня ми вже перейшли російсько-грузинський кордон і опинилися в безпеці”, - згадує вона. Приїхали в Україну Жінка повернулася на підконтрольну територію України на початку цього року. Зараз її син навчається у місцевій школі одного з українських міст і намагається інтегруватися. Ксенія Новицька