Для Луганщини ця тема має особливе значення. До окупації регіон мав різноманітне релігійне життя, де поруч існували православні, протестантські, католицькі, мусульманські та інші громади. Після 2014 року на окупованій частині Донбасу релігійна свобода почала стрімко згортатися. А після повномасштабного вторгнення росії цей процес став частиною ширшої політики — знищення української ідентичності та підпорядкування всіх сфер життя російській державі. Релігія як інструмент гібридної війни Український омбудсмен Дмитро Лубінець у своїй публікації назвав релігію одним з інструментів гібридної війни росії. За його словами, церква за своєю суттю має об’єднувати, нести любов і підтримку, однак у російській реальності вона дедалі частіше стає частиною політики. Лубінець наголосив, що Російська православна церква, прикриваючись ідеями «святої Русі» та «русского міра», фактично стала інструментом пропаганди. У центрі цієї ідеології — не віра, а політична ідентичність: мова, культура, «спільна історія», які використовуються для виправдання впливу та агресії. Особливо небезпечною ця політика стає на тимчасово окупованих територіях. Там релігійні структури використовуються не лише для впливу на дорослих, а й для мілітаризації дітей, підтримки російських військових підрозділів та витіснення всього, що має український зв’язок. Про це йдеться і в аналітичному звіті «Релігія як зброя. Використання росією релігійних структур для знищення української ідентичності», підготовленому Східною правозахисною групою та Інститутом стратегічних досліджень і безпеки. У документі зазначається, що рпц виконує не лише релігійну, а й ідеологічну та політичну функцію в системі влади рф, є інструментом пропаганди та легітимації війни. Московський патріархат у звіті названо ключовим осередком ідеології «русского мира». РПЦ і «русский мир»: як віру перетворили на політичну ідеологію Ідеологія «русского мира» подається російською пропагандою як нібито духовна або культурна спільність. Насправді вона давно стала політичним інструментом, за допомогою якого москва виправдовує втручання у справи інших держав, агресію проти України та претензії на контроль над людьми, які говорять російською мовою або мають історичні зв’язки з російською культурою. У цьому механізмі рпц відіграє одну з ключових ролей. Вона не просто супроводжує державну політику росії, а допомагає надавати їй «сакрального» змісту. Війна проти України в російській церковній риториці подається не як загарбницька агресія, а як боротьба за «традиційні цінності», «православ’я» та «історичну росію». У згаданому дослідженні зазначається, що рпц поступово перетворилася на елемент політичної та військової машини кремля. Її мілітаризація закріплювалася через угоди з Міністерством оборони рф, створення військового капеланства, каплиць у військових частинах та головного храму збройних сил росії. У проповідях і публічних заявах вищого духовенства війна подається як «священна місія» та «метафізична боротьба добра зі злом». Це важливо розуміти: йдеться не про віру як таку. Проблема не у православ’ї, не у релігійності людей і не у праві людини молитися. Проблема в тому, що російська держава і підконтрольні їй церковні структури використовують віру як інструмент політичного впливу, легітимації війни та контролю над окупованими територіями. Чому постать патріарха Кирила має значення Окрему роль у цій системі відіграє московський патріарх Кирило. Він є не просто релігійним лідером рпц, а одним із ключових публічних союзників кремля. РПЦ під його керівництвом послідовно підтримувала політику володимира путіна, а після початку повномасштабного вторгнення фактично легітимізувала агресію проти України, використовуючи релігійну риторику для виправдання війни. Саме тому згадування Кирила під час богослужіння має не лише церковне, а й політичне значення. Для пересічної людини це може виглядати як малозрозумілий фрагмент молитви, який легко пропустити. Але в православній традиції поминання предстоятеля під час служби не є випадковою деталлю. Воно вказує на церковний зв’язок із тим, чиє ім’я згадується. Це особливо важливо в контексті Української православної церкви, яка ще до повномасштабного вторгнення намагалася публічно довести, що не має залежності від Московського патріархату. Після отримання Православною церквою України Томосу та переходів частини громад до ПЦУ тема зв’язку УПЦ із Москвою стала однією з ключових у суспільній дискусії. УПЦ заперечувала адміністративну залежність від Московського патріархату, дистанціювалася від позначення «МП» у назві, а частина служб у деяких громадах проводилася українською мовою. Однак зв’язок із Москвою на місцях залишався і, зокрема, проявлявся у богослужбовій практиці. Старобільський епізод: Водохреще 2021 року і поминання Кирила Один із таких локальних епізодів стався у Старобільську у 2021 році, ще до повномасштабного вторгнення росії. Під час служби на Водохреще благочинний Старобільського округу ієромонах Пахомій поминав московського патріарха Кирила наступним чином: "Спасі, Госпаді, і помілуй Вєлікого господіна і отца нашого Кіріла, святєйшего патріарха московского і всєя Русі" [посилання на запис трансляції Водохреща 2021 року у Старобільську] Цей факт важливий не тому, що він сам по собі пояснює всю складну історію церковних відносин в Україні. Його значення в іншому: він показує, що попри публічне дистанціювання УПЦ від Московського патріархату, на рівні окремих громад і церковних округів зв’язок із Москвою залишався не лише історичним чи формальним, а й богослужбовим. Для більшості присутніх такі фрагменти служби могли залишатися майже непомітними. Люди приходили освятити воду, помолитися, дотриматися традиції. Не кожен вслухається в церковні формули, особливо якщо служба відбувається російською або церковнослов’янською мовою. Але саме в таких деталях часто і проявляється реальна церковна належність. Після окупації ці зв’язки отримали нове значення. Там, де до 2022 року зв’язок із москвою міг сприйматися деякими з вірян як традиція або формальність, після встановлення окупаційного режиму він став частиною ширшої системи політичної та ідеологічної інтеграції захоплених територій у російський простір. Як окупаційна влада взяла релігійні громади під контроль На окупованих територіях Донбасу релігійний контроль запроваджувався не хаотично, а системно. Одним із головних інструментів стала примусова перереєстрація релігійних громад. У дослідженні «Релігія як зброя» зазначається, що після окупації Донбасу у 2014 році для релігійного плюралізму настала катастрофа. Репресії були спрямовані не лише проти окремих церков, а проти самої ідеї духовної свободи. До окупації Донеччина й Луганщина мали розвинений духовний простір, де діяли громади різних конфесій, а релігійні організації активно займалися соціальним служінням, відкривали реабілітаційні центри, притулки та їдальні. У так званій «лнр» релігійні громади зобов’язували проходити перереєстрацію за правилами окупаційної адміністрації. Для цього від них вимагали документи, списки членів, інформацію про керівників, майно та релігійну літературу. Громади, які не проходили таку процедуру, ризикували втратити легальний статус, приміщення і можливість відкрито проводити служби. Формально це подавалося як «упорядкування» релігійного життя. Насправді ж це був механізм обліку, фільтрації та тиску. Окупаційна влада отримувала персональні дані членів громад, інформацію про активних вірян, фінанси, майно та контакти. Для незалежних конфесій це створювало пряму загрозу переслідувань. Особливо вразливими стали протестантські громади, греко-католики, мусульмани, свідки Єгови, громади, пов’язані з українським церковним середовищем, а також усі релігійні групи, які не вписувалися в російську модель «традиційних» і контрольованих конфесій. Зачистка незалежних конфесій і привілейоване становище Московського патріархату Окупаційна політика у сфері релігії мала дві сторони. З одного боку — тиск, заборони, перереєстрація, конфіскації та переслідування незалежних громад. З іншого — посилення ролі структур, пов’язаних із Московським патріархатом. На практиці це означало, що релігійне життя на окупованих територіях поступово втрачало різноманітність. Там, де до окупації існували різні конфесії та громади, після приходу російського контролю дедалі більше простору отримували структури, лояльні до рпц і окупаційної влади. У дослідженні зазначається, що після 2014 року на окупованих територіях запровадили російські «закони про релігію», рпц отримала статус «традиційної», а громади інших конфесій зазнали переслідувань, арештів, конфіскацій і закриття храмів. Після 2022 року репресії посилилися: сотні храмів були зруйновані, священнослужителів катували або вбивали, а частина церков змушена була піти в підпілля. Для Луганщини це означало не лише зміну церковної адміністрації. Йшлося про зміну самого простору свободи. Релігійні громади, які не підкорялися російській моделі, ставали небажаними. Натомість структури, пов’язані з рпц, отримували можливість діяти відкрито, співпрацювати з окупаційними органами та брати участь у формуванні нової, проросійської ідентичності. Релігія, школа і діти: як формується лояльність до росії Один із найнебезпечніших напрямків російської політики на окупованих територіях — робота з дітьми та молоддю. Релігія тут використовується разом зі школою, «патріотичним вихованням», молодіжними організаціями та військовою підготовкою. У дослідженні йдеться, що на тимчасово окупованих територіях діють щонайменше 150 воєнізованих гуртків і таборів під егідою рпц — «Православні витязі», «Хранителі віри», клуби «Патріот» та інші. У цих структурах дітей від 10 років навчають основам тактичної підготовки, стрільбі, поводженню зі зброєю, а також ідеології «служіння Батьківщині через віру». За оцінками авторів звіту, близько 25 тисяч неповнолітніх щороку проходять через такі програми. Окремо у звіті згадується і Луганщина. Зокрема, у 2023 році окупаційне «міністерство освіти і науки лнр» підписало угоду про співпрацю з Ровеньківською єпархією Російської православної церкви. Йшлося про проведення морально-релігійного просвітництва та конкурсів для школярів. Це показує, що рпц на окупованих територіях працює не лише через храми. Вона входить у школу, позашкільне виховання, дитячі конкурси, гуртки, табори, публічні заходи. Через це формується покоління, для якого росія подається як «своя держава», війна — як «захист», а українська ідентичність — як щось чуже або вороже. Саме тому релігійний компонент окупаційної політики не можна відокремлювати від освіти, пропаганди та мілітаризації. Це частини однієї системи. Чому росія говорить про «утиски віри» в Україні Парадоксально, але паралельно з репресіями на окупованих територіях росія активно поширює фейки про нібито «утиски віри» в Україні. Цей наратив потрібен кремлю для кількох цілей. По-перше, він дозволяє представляти агресію проти України як «захист православних». По-друге, допомагає мобілізувати російське суспільство, де релігійна риторика змішується з імперською ностальгією та страхом перед Заходом. По-третє, цей наратив спрямований на міжнародну аудиторію, де росія намагається виглядати не агресором, а нібито захисником «традиційних цінностей». Насправді ж саме на окупованих територіях росія знищує релігійну свободу. Там громади змушують реєструватися за правилами окупантів, незалежні конфесії витісняють, священнослужителів переслідують, храми руйнують або передають лояльним структурам, а дітей залучають до ідеологічних і мілітаризованих програм. У звіті «Релігія як зброя» така політика названа ознакою свідомої кампанії культурного геноциду. Через контроль над духовним життям, насадження «єдиної віри» та знищення альтернативних конфесій москва прагне викорінити українську ідентичність і замінити її моделлю «русского мира». Чому це важливо для Луганщини Для Луганщини тема релігії — це не абстрактна суперечка між церквами. Це частина ширшого питання: як росія намагається змінити пам’ять, ідентичність і майбутнє окупованих громад. До окупації регіон був набагато різноманітнішим, ніж це намагається показати російська пропаганда. Тут існували різні релігійні громади, соціальні ініціативи, благодійні проєкти, молодіжна робота, міжконфесійна взаємодія. Після окупації цей простір почали звужувати до контрольованої моделі, де дозволеним є лише те, що не суперечить російській політиці. Саме тому історія зі Старобільськом, поминанням Кирила у 2021 році, примусовою перереєстрацією громад у так званій «лнр», співпрацею окупаційної освіти з Ровеньківською єпархією рпц і мілітаризацією дітей — це не окремі випадкові факти. Вони складаються в одну картину. Росія використовує релігію як м’яку форму влади там, де їй потрібно переконати. І як жорстку форму контролю там, де люди не погоджуються. В одному випадку це проповідь про «традиційні цінності», в іншому — заборона громади, конфіскація майна або тиск на священнослужителів. Але мета одна: підпорядкувати людину, громаду і територію російській державі. Не боротьба з вірою, а захист свободи Важливо наголосити: критика рпц як інструменту російської політики не є критикою віри. Україна не бореться з релігією і не має боротися з правом людини молитися. Навпаки, саме свобода совісті є однією з відмінностей України від росії. Проблема починається там, де віру використовують для виправдання війни, окупації, репресій і знищення ідентичності. Там, де церква стає частиною державної пропаганди. Там, де дітей під виглядом «духовного виховання» готують до служіння агресору. Там, де молитва перетворюється на політичну присягу імперії. Для окупованої Луганщини це питання особливо болюче. Бо йдеться не лише про храми чи церковні структури. Йдеться про право людей залишатися собою — українцями, вірянами різних конфесій або невіруючими, громадянами, які мають право на власну пам’ять, власну культуру і власну свободу. Релігія в руках росії стала зброєю. Але саме тому важливо відділяти віру від пропаганди, духовність — від імперської політики, а право на молитву — від права держави-агресора контролювати людину через церкву. Олексій Дмитренко