День, коли в її життя прийшла війна, Ірина пам’ятає детально. Це було 12 квітня 2014 року — свято космонавтики та день народження її тітки. 18-річна першокурсниця Донбаського педагогічного університету просто поверталася з дівчатами додому після занять. «Нас якісь люди атакували у чорних масках, зібрали в купку, приїхали телевізійники. Ось так почалась моя окупація. Потім нас відпустили, я пішла на день народження з такими емоціями і розказувала, що відбувалося з очами по п’ять копійок», — згадує Ірина. Тоді родина трималася за рідну землю до останнього. Виїхали лише за тиждень до визволення Слов’янська, а рушійною точкою став випадок, який досі змушує Ірину здригатися. Батько працював у центрі міста й через проблеми з маршрутками був змушений жити на роботі цілий тиждень Удома закінчилися харчі, і дівчина вирушила до нього через усе місто, щоб забрати гроші й купити бодай щось їстівне для себе та матері. Забравши гроші, Ірина купила хліба та ковбаси й поспішила назад. Сухий тріск автоматних черг та вибухи застали її посеред вулиці. «Тут почалась перестрілка, а я біжу з ковбасою і мені кричать: „Дурна, лежи, зараз вб’ють!“. А в мене паніка, я кажу: „Мені треба мамі ковбасу віддати“. Мене поклали на підлогу. Потім на перший поверх, пам’ятаю, до якоїсь дівчини мене затягли. Горілки дають, а я в житті її не п’ю. Трохи хлюпнула — мені погано стало. Але потім відійшла. Тітка дзвонила, каже: „Приходь до мене“. Я говорю: „На восьмий поверх, під обстріл, я не піду“. Я в підвалі потім сиділа, а коли обстріл закінчився і сказали, що можна виходити, я вийшла й пішла додому». Рішення було прийнято негайно: треба тікати. Родина виїхала до Горлівки до родичів, думаючи, що перечекають там пекло. Але невдовзі й там розпочалися активні бої: будинок знищило першими ж ударами. Рятуючись від чергових обстрілів, сім’я повернулася назад до рідного Слов’янська, який у липні 2014 року вже звільнили українські військові. Місто стало прихистком і для горлівських родичів, але згодом повномасштабна війна 2022 року все одно розкидала родину: батько помер, мати виїхала до Чехії, тітка — на Полтавщину в селище Ромодан, а сама Ірина опинилася в столиці. «Київ не став мені домом»: втеча 2022 року Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ірина разом із чоловіком опинилися в епіцентрі катастрофи. Вони працювали у Слов’янську в пекарні: вона готувала каву та продавала десерти, він випікав хліб. До останнього подружжя сподівалося, що вистоїть і залишиться в рідному місті. Проте за два місяці до літа місто почало стрімко порожніти — люди тікали. Всього за один тиждень штат підприємства повністю розтанув. Наприкінці цього терміну на роботі залишилися лише двоє — Ірина та її чоловік. Тоді їх знайомий вимовив вирішальну фразу: «Я їду в Дніпро, потім на Полтаву. Маю два вільних місця в машині, можу підвезти». Вони зібрали речі за пів години. Брали тільки найнеобхідніше — рюкзаки, кілька змін білизни, шкарпетки, гроші, фотоальбом та буханець свіжого хліба з власної пекарні. Перша зупинка була в Дніпрі, де волонтери пропонували або спати у церкві на лавах, або на матах в спортивному залі. «Ми на спортзал погодилися. А друг наш, він атеїст, — йому дісталася церква. Ми там на матах спали. Зібралася ціла купа людей, ми й познайомилися: і з Луганщини, і з Донеччини, і зі Слов’янська були... Поспілкувалися, а на ранок поїхали автобусом вже на Полтаву». Два місяці вони жили у полтавських друзів, але розуміли: треба ставати на власні ноги й не обтяжувати інших. Чоловік навчався в Києві на пекаря, зателефонував до столичної пекарні, і його одразу запросили на роботу. Подружжя вирушило до столиці. Проте велике місто не стало для Ірини порятунком, воно перетворилося на холодний чужий простір. «З 2022 року живу в Києві. Але Київ так і не став мені домом. Мені дуже важко тут, важко сприймати ці вибухи. Я звикла до свого Слов’янська. Я там знаю кожен свій крок, кожен куточок. Тут, крім свого району, навіть роздивлятися нічого поки не хочеться. Дуже важко. Тільки три-чотири місяці тому я почала головою розуміти, що я в Києві. Ходжу вулицею, а в мене все наче в тумані. Просто йде таке заперечення: це не Слов’янськ, це Київ... Буває, десь у затишний куток зайду, а там квітники — як у Слов’янську, як удома. І відразу така ейфорія по тілу... Ми живемо на 16-му поверсі. А я завжди жила у приватному будинку. Для мене ця квартира — як тюрма. Мені б погуляти, на зорі подивитися... Але в Києві зірок не побачиш, хіба коли світло вимикають». Соня: ще одна вимушена переселенка Окрема емоційна сторінка цієї історії — кішка Соня. Коли навесні 2022 року подружжя поспіхом евакуйовувалося зі Слов’янська, вони збиралися забрати її із собою. Але в найостанніший момент від страху тварина роздерла картонну коробку й утекла. Пів року Соня жила самітницею. Тітка Ірини раз на день приходила її годувати, але до рук кішка не давалася. Лише згодом, коли з’явилася перша можливість, її вдалося спіймати й перевезти до Києва. Зрештою, і сама поява Соні в житті Ірини була по-своєму особливою. У Слов’янську на залізничному ринку діяв керамічний базарчик, де жінка на ім’я Оксана торгувала посудом із невеличкого залізного вагончика. Саме у неї й жила кішка-мати з двома пухнастими кошенятами. «Маму кішки розірвали собаки, а її сестричці ніжку відірвали. Оксана дуже переживала за цю кішку й виставила оголошення, може, хтось забере. А ми якраз вирішили взяти кішку. Знайшли оголошення й вирішили забрати. Оксана й досі з нами спілкується, вважає себе її бабусею, а нас — батьками. Надсилає Соні корми, якісь іграшки, а я завжди фотографую її у відповідь. У пані Оксани рік тому помер син, він був військовим. І вона ось так переключила свою турботу...». «Усе виробництво трималося на мені»: як Ірина опанувала 3D-друк і втримала справу після загибелі керівника Київ вимагав грошей на оренду та життя. Взимку, під час жорстких блекаутів, о 4-й ранку виснажена Ірина гортала оголошення в мережі й натрапила на дивну вакансію:«Потрібні жіночі руки для склейки чохлів». Вже о 6-й ранку вона телефонувала за вказаним номером. Домовилися про співбесіду о 9:00. На телефоні лишалося всього 4% заряду, а на вулиці панувала суцільна темрява. Коли Ірина прийшла за адресою, перед нею постала лячна картина: глухі паркани, якісь забігайлівки та сумнівні компанії. «Я підійшла до цього місця, а там якийсь магазинчик, кажуть, забігайлівка, купа алкашів і паркани навколо. Думаю: куди мене покликали? Злякалася! Взяла чек із супермаркету, написала дрібними цифрами, щоб нерозбірливо було, номер телефону чоловіка. У маленьку кишеньку джинсів засунула, це про всяк випадок: якщо з мене щось зніматимуть, то я хоча б цей папірець дістану!». На щастя, з-за паркану вийшов пристойно вдягнений хлопець на ім’я Роман. Він разом із партнером Віталієм виявилися переселенцями з Харкова та Ізюма. Вони вивезли до Києва свої родини та все промислове обладнання — лазерні верстати, 3D-принтери для друку чохлів і бамперів. Ірина швидко влилася в роботу, опанувала техніку й підставила плече. Згодом Роман повернувся до Харкова. Київ так і не став для нього рідним, до того ж лікар порадив змінити обстановку. Ірина залишилася працювати в столиці разом із Віталієм. А за деякий час сталася трагедія. «В один день Віталій не прийшов на роботу, а він був керівником. Пішов виносити сміття й зник... Мобілізація. В нього було дуже багато хвороб, дурили, що везуть в лікарню, а привезли вже на розподіл. Він мені телефонує, каже, які речі йому треба привезти. А в нього тут, у Києві, нікого немає, він сам із котом жив. Для мене це був такий удар. Як далі працювати, що з ним буде... Я повезла йому речі. Таксист каже: „Я за кілометр відвезу й далі не поїду. Я чекатиму 10 хвилин. Якщо не встигнете, то я їду“. Це було дуже страшно, коли людину під конвоєм ведуть на зустріч — просто жах. А через чотири місяці Віталія вже не стало». Ірина опинилася сам на сам із величезним виробництвом. Власник компанії Роман, який перебував у Харкові, запитав, чи зможе вона самотужки підлаштувати всі процеси під себе. Вона впевнено відповіла: «Зможу». Так минули пів року виснажливої праці. На Ірині трималося двадцять 3D-принтерів, які постійно потребували уваги й догляду: то щось виходило з ладу, то збивалися налаштування. Не маючи спеціальної освіти, жінка опановувала нове ремесло буквально на ходу — за відеоуроками в YouTube та TikTok. Навчалася ремонтувати, усувати дрібні поломки й настільки зжилася з цією технікою, що часом ловила себе на думці, що говорить з апаратами, як із живими. Проте навантаження виявилося колосальним. Приходячи додому, вона буквально падала від утоми й часом непритомніла. Коли сили остаточно вичерпалися, Ірина чесно зізналася власнику, що більше не витримує такого ритму. Зрештою вони вирішили згорнути київський майданчик, і Ірина власноруч спакувала й відправила все обладнання поштою до Харкова. Як керамічні вареники та 3D-стели міст повертають українцям відчуття дому Ідея створювати власні унікальні речі визріла з особистого болю та туги за домом. Ще під час поїздки до Батумі Ірина побачила в українському ресторані глиняні сувеніри. Повернувшись до Києва, вона загорілася ідеєю зліпити керамічний вареник із вишнями. Але через блекаути майстерні не мали можливості випалювати кераміку. Тоді Ірина знайшла особливу самозастигальну глину корейського виробництва. Зліпила п'ять вареників, потім десять, а згодом люди почали замовляти їх сотнями як новорічні прикраси. «Чоловік мені каже: „Давай купимо формочки“. А я кажу: „Ні, я хочу, щоб усе було моїми руками, щоб кожен вареник був різним“. Потім і будиночки так з’явилися. Захотілося Слов’янськ на ялинку собі зробити — теж із глини будиночок. Виставила фото, а мені пишуть: „Хочу Запоріжжя!“. І я почала робити. Люди самі дають ідею: „А ви можете таке зробити?“. А я завжди так перепитую: та чого це я не можу зробити? Та напевно ж можу зробити!». А згодом народилася головна справа її нинішнього життя. Після евакуації обладнання до Харкова в Ірини залишився лише найстаріший, ще дерев'яний китайський 3D-принтер, який колись належав загиблому Віталію. Коли дівчина захотіла купити собі сувенірну стелу Слов'янська, але зіткнулася з байдужістю продавців, які навіть не знали, де розташоване місто, вирішила надрукувати її сама. На тому самому старому принтері. Вийшло. Ірина виставила фото в соцмережах, і в приватні повідомлення масово посипалися прохання відтворити їхні втрачені домівки. «Людина зі Слов’янська спитала, чи можу зробити для неї. Я кажу: зможу. І так почалося: одна-дві, і тільки Слов’янськ. Потім Донецька область, далі інші міста... Я вже підлаштовувалася під замовлення. Але мені хотілося додавати щось своє. У мене був маленький переносний фотопринтер, і я вирішила друкувати фотографії міст. І це виявилося влучанням у саме серце! Багато людей виїхали, у них усе згоріло — немає ні фотографій рідного міста, ні власного дому. Я беру з інтернету якесь випадкове фото, а виявляється — для людини це неймовірно важливо!». Зараз до Ірини звертаються сотні українців, чиї домівки знищила або намагається стерти з лиця землі російська армія. Люди діляться з нею своїми болісними історіями та надсилають найцінніші знімки. Побачивши, як Миколаївку нещадно обстрілюють, місцеві жителі почали надсилати їй фотографії, зняті з власних вікон, аби зберегти цей вид хоча б у мініатюрі. Коли Ірина друкує такі кадри й отримує у відповідь: «Я жила в цьому будинку, це мій краєвид...», вона щоразу не може стримати сліз, бо й сама добре пам’ятає, як це — втратити власний вид із вікна. Майстриня зізнається, що її праця давно вийшла за межі звичайного підприємництва. Вона б ніколи не змогла вести «холодний бізнес» на чужому болю. Головний сенс її справи сьогодні — подарувати людям відчуття рідного дому, аби вони могли пригорнути цей маленький символ до серця. Окремий пласт замовників — це військові. Вони часто купують стели на згадку про ті міста, які захищали чи визволяли. Вони ж надсилають Ірині фотографії її рідного Слов’янська, вулиці, якими вона ходила. Бувають і зовсім несподівані історії: люди із Закарпаття, які ніколи раніше не були на Сході, закохуються в Слов’янськ, Краматорськ і донецькі терикони через її роботи. «Ви звали путіна»: про стереотипи, мову та прізвище Жадан За роки війни Ірині довелося зіштовхнутися з безліччю стереотипів про вихідців із Донбасу. Найболючіший із них — це закиди про нібито «добровільне» закликання війни. «Найперше, що мені досі лунає у вухах, це фраза: „Через вас почалася війна, це ви кликали путіна“ і все таке. Це неправда! Я бачила все на власні очі: як це все купувалося, як це все робилося. Тому це стереотип на стереотипі. Я навчалася в російськомовній школі, і перший курс інституту в мене був російськомовним. Це вже потім ми почали готувати реферати та складати іспити українською. Ми не винні, що народилися в російськомовному регіоні України». Зараз майстриня активно перейшла на українську, хоча досі часом ніяковіє, боячись зробити помилку. Вона згадує свою першу поїздку до Львова та на Закарпаття, де місцеві жителі підтримали її без жодних докорів: «Кажіть мовою, якою вам зручно». Окрема тема — її прізвище. Через популярність письменника та музиканта зі Старобільська Сергія Жадана Ірину постійно запитують про родинні зв’язки. «Про хештег #Жадан я все розумію! Але це просто однакові прізвища. У мене ж чоловік, Жадан, був футболістом із „Колосу“. Матчі транслювали на YouTube, і коментатор постійно називав його прізвище з наголосом на перший склад — Жа́дан. Чоловік навіть із ним сварився: „Ну який я Жа́дан?! Я Жада́н!“. Дім, який неможливо перевезти Коли Ірину запитують, що б вона забрала зі Слов'янська, якби завтра їй дозволили повернутися лише за однією річчю, яку фізично неможливо забрати з собою, вона відповідає без жодних коливань: «Дім. Так, я б забрала дім... Тому що там пройшло все моє дитинство. Будинок 61-го року — пам’ятаю всі ті ремонти, як ми все робили разом із батьками... Це така пам’ять, її ніколи не викоренити. Я б просто весь Слов’янськ із собою забрала. У мене навіть мрія така є: купити шматок власної землі й засадити тими квітами, які росли в мене у Слов’янську. Це моє місце сили. Там ліс, там вода, солоні озера...І вони завжди зі мною». Ната Чернецька Фото надані співрозмовницею