Жилін Олександр Володимирович народився у 1967 році. Жив у селі Верхня Покровка разом із сімʼєю - дружиною та двома доньками. Мріяв займатися сільським господарством, вирощувати пшеницю й соняшник. Був умілим столяром та господарем. Згодом здав свої земельні ділянки в оренду й пішов працювати до котельні місцевої школи. Початок війни і погрози “Прийшов 2014 рік. Я тоді жила й працювала у Сєвєродонецьку (нині Сіверськодонецьку). Їздила з окупованого міста додому і мені ніхто не казав, що батько вже пішов добровольцем. Уже коли я почала питати, чому немає татка, мама мені зізналася. Проте, ми не говорили про це з іншими селянами, і, як виявилось потім, то було правильне рішення”, - розповіла Наталія. Коли у Верхній Покровці люди дізналися про те, що Олександр пішов добровольцем та долучився до “Айдару”, родині почали погрожувати. Як розповіла дівчина, неодноразово вночі жбурляли каміння у ворота та вікна, надходили дзвінки з невідомих номерів на телефон мами, де лунали погрози фізичною розправою, та інше. “Знову ж таки, мама не все розповідала, щоб ми не переживали. Навіть тато про це дізнався вже згодом. Вона казала, що не хоче аби він ще про щось хвилювався на позиціях та під час бойових завдань”, - каже вона. Бойовий шлях У цей час Олександр разом з побратимами-айдарівцями воював за Щастя, Металіст, Вергунку, Хрящувате, Станицю Луганську, Луганський аеропорт, Золоте, Карбоніт, Новотошківку, Кримське, Трьохізбенку, Попасну, Новоайдар. Як каже Наталія, її тато був невисокого зросту, худорлявий, але сміливості, мудрості та любові у нього було вдосталь. Він завжди міг підтримати словом, порадою і за це його поважали товариші та побратими. “Військовослужбовці з західної частини України дали йому позивний “Мудрий Вуйко”, а наші східняки - “Дядя”. Для молодих хлопців він був моральним провідником у житті, міг додати впевненості та сміливості навіть досвідченим війнам”, - розповідає про батька Наталія. У 2015 році військовий шлях Олександра Жиліна привів його до лав Державної прикордонної служби України. Згодом, у 2016 році, він служив у 21-му батальйоні 92-ї бригади на Авдіївському напрямку. “У 2019 році він отримав поранення. Ця історія оповита таємницею, бо ні мама, ні тато мені так і не розповіли, що тоді сталося і де. Але знаю, що було поранення плеча, ноги та багато важких контузій. Тому він мав повернутися зі служби додому”, - сказала вона. Повернення до школи та громадське життя Після демобілізації Олександр повернувся працювати до рідної школи. Там він обійняв посаду завідувача господарства, хоча робив набагато більше для освітнього закладу, ніж передбачали його посадові обов'язки. “Він дуже любив школу. Допомагав і з ремонтами, і з опаленням, і з облаштування. Збирав різні реліквії та експонати воєнного часу й передавав їх до музею, бо понад усе хотів зберегти історичну спадщину нашого краю”, - каже дівчина. Також Наталія згадує, що восени 2021 року Олександр Жилін почав оформлювати документи для виходу на пенсію. Перед початком повномасштабного вторгнення у їхній сімʼї сталося горе - захворіла мама Наталії. “Це було так швидко і стало такою трагедією для нас, що не описати словами. Я взяла на себе всю відповідальність за її здоровʼя і ми почали складне лікування. Моя молодша сестра тоді щойно народила, тому займалася дитиною”, - розповідає вона. Повномасштабна війна Поки Наталія була заклопотана справами мами, як вона каже сама, “тато випав з поля зору”. “Потім я дізнаюся, що він вже 3-4 дні на своєму авто евакуює людей зі Станиці Луганської, Щастя. Знову почав гуртувати навколо себе однодумців, побратимів, волонтерів. Попри настанови татка, що треба пакувати речі, ми вірили, що все обійдеться. Але помилилися”, - каже Наталія. 24 лютого 2022 року дівчині довелося їхати з Сєвєродонецька щоб забрати маму та сестру з немовлям. Ніхто не хотів виїжджати далеко, кидати тата й рідний дім, але оскільки мама потребувала постійного лікування, а племіннику лише виповнився місяць, вибору не було. У цей час Олександр вже приєднався до запеклих боїв на Луганщині. Перший час він був добровольцем, а згодом оформився офіційно. У складі 110-ї бригади Луганської ТРО брав участь у бойових діях у Кремінній, Рубіжному, Сєвєродонецьку, Лисичанську, Білогорівці, Привіллі та Попасній, а також виконував завдання зі збору розвідувальних даних на тимчасово окупованих територіях, підтримував комунікацію з місцевими жителями, які опинилися під окупацією. “Ми знайшли лікарню в Одеській області, де прийняли маму. З татом тим часом були на звʼязку. Він запевняв нас, що з ним все добре, і хвилюватися немає чого”, - згадує дівчина. Останній бій Останній раз Наталя бачила тата на похоронах матері - 27 квітня 2022 року. Його відпустили, щоб він попрощався з дружиною, а потім одразу повернувся до служби. Тоді донька вже помітила, що Олександр не тільки кульгає, як це було до лютого 2022 року, а й що він ледь спирається на ноги. Перед самою смертю мама Наталії зізналася, що тато мав поранення в ногу та плече. Після похорону він взагалі “впав на ноги” й просив прислати його епікризи. “Батько навіть погодився лягти в госпіталь, пролікуватися. Тому, коли в останній день його життя, він сказав, що пішов добровольцем на якесь завдання, я була трохи шокована, бо він же обіцяв лікуватися. Але здивованою я не була, бо на його “так треба”, я не могла нічого сказати”, - пояснює Наталія. 8 травня 2022 року Олександр Жилін загинув від осколково-кульових поранень, несумісних із життям, отриманих під час виконання бойового завдання поблизу Попасної. Його поховано на Краснопількому кладовищі у місті Дніпро поруч з іншими героями з Луганщини. З моменту його загибелі пройшло майже чотири роки. Наталія наважилася відкрити електронну петицію “про присвоєння звання Героя України (посмертно) Олександру Жиліну - уродженцю Луганщини, який з 2014 року добровільно став на захист Батьківщини, брав участь у бойових діях проти російської агресії та віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність України”. Вона набрала необхідну кількість голосів та наразі перебуває на розгляді Президента України. “Луганщина втратила в його особі більше, ніж воїна. Це була людина, яка завжди прагнула ділитися знаннями, підтримувати молодь та виховувати наступні покоління. Він міг стати тим, хто надихає й навчає майбутнє свого краю. Для нас дуже важливо, щоб завдяки цій нагороді пам’ять про нього жила не лише на Луганщині. Вся Україна має знати, що й серед наших земляків є герої - можливо, не такі відомі, але ті, хто зробив величезний внесок у захист суверенітету держави”, - написала Наталя у тексті до петиції. Підготувала Ксенія Новицька